У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Міський голова Дрогобича Тарас Ярославович Кучма.
Народився 11 листопада 1965 року в Дрогобичі Львівської області.
1996–2015 рр. — лікар анестезіолог-реаніматолог Дрогобицької міської лікарні № 1.
З 1 вересня 2014 р. — доброволець, солдат взводу розвідки.
20 листопада 2014 р. — призначений офіцером групи інструкторів батальйону оперативного призначення.
Із січня 2015 р. — призначений начальником медичної служби батальйону імені генерала Кульчицького.
Нагороджений:
20 березня 2015 р. — за мужність і героїзм, проявлений під час виконання військового обов’язку в районі Антитерористичної операції почесною грамотою Верховної Ради України.
18 листопада 2014 р. — відзнакою за безпеку народу.
26 січня 2015 р. — відзнакою за доблесну службу.
23 грудня 2014 р. — медаллю за жертовність і любов до України.
Нинішнім співрозмовником АрміяInform став міський голова Дрогобича Тарас Кучма, який у 2014-2015 роках виконував завдання на Сході України. Спочатку розвідником, потім медиком. Розмовляли з ним, зокрема, про те, як подолати російське зомбування, застосоване проти українців, як місцеві жителі із «затятих рашистів» й українофобів перетворилися на патріотів нашої держави та про справжнє братерство у війську.
Це означало, що лишаюсь на смерть…
— Тарасе Ярославовичу, Ви маєте неабиякий військовий досвід. Як усе починалось?
— Починалося все дуже просто — з Майдану. Після його закінчення повернувся додому, але відчув, що не можу працювати далі. Всі ці дзвінки й розповіді… Вони бентежили. Відчував, що не можу стояти за операційним столом, бо думками постійно був поруч із друзями, які добровольцями пішли на фронт. І коли загинув генерал Кульчицький, а потім відбулись події в Іловайську, просто не витримав. Першого вересня 2014-го пройшов усі комісії та був скерований у район Дебальцевого. Тому Горлівку, Зайцеве й інші села та містечка вивчав без мапи.
— Яка Ваша військова спеціальність? Напевно, все-таки медик?
— І так, і ні. Спершу думав, що рятуватиму життя та здоров’я військових. Проте, коли потрапив до підрозділу, виявилося, що в них є певні проблеми з комплектацією розвідників. Ну й, окрім іншого, в моєму військовому квитку (який під час одного з обстрілів Дебальцевого згорів разом з речами нашого героя. — Авт.) записано, що я проходив строкову військову службу в спецпризначенні з пошуку та рятування льотних екіпажів.
— Ви брали участь у реальних бойових операціях?
— Так, звісно, як і всі хлопці з мого підрозділу.
— Що запам’яталося найбільше?
— Таких випадків багато. От, наприклад, якось ми зайшли в Горлівку, щоб зібрати дані про стан деяких баз і систем комунікацій бойовиків. Виходити мали через ворожий блокпост. Він зазвичай був порожнім. Але коли під’їхали, то побачили: там скупчилося чимало цивільних. Зрозуміло, бій ставав неможливим, адже неминуче постраждало б мирне населення. А вороття назад уже не було. І ми вирішили просто їхати вперед. Допоміг випадок. Бойовик, що перевіряв автівки, зацікавився іншою, дорожчою машиною, а нас пропустили…
Це були такі хвилини… Жодними словами їх не передати. Нас могли просто розстріляти. І, повірте, жоден з нашого підрозділу не відкрив би вогонь по ворогу, що прикрився цивільними. Та Бог урятував нас.
Було, звісно, й багато іншого: «знімали» ворожі секрети, брали в полон снайперів. Одного разу, коли відривались від переслідування, яке, до речі, було організоване за всіма правилами, і відчувалось, що його ведуть не прості люди, а професійні контрдиверсійники російських військ, я відчув, що починаю видихатись від маршу й гальмувати всю групу. Тоді попросився у командира зостатись прикрити їхній відхід. І це означало, що лишаюсь на смерть. На хвилинній нараді хлопці вирішили не кидати мене: «Разом прийшли — разом повернемось». І вони просто витягнули мене. Кожен з них ризикував життям заради того, щоб я повернувся додому.
— Проте Ви все-таки обіймали посаду військового медика. Як так трапилось?
— Усе дуже просто. Мене подавали на нагородження тодішньому міністру оборони Степану Полтораку. Він побачив мій послужний список і під час нагородження сказав командиру, що тримати медика вищої категорії на посаді розвідника — це все одно, що забивати цвяхи золотим мікроскопом. Тоді всі посміялись, але мене таки перевели. Спочатку був ротним лікарем, а потім батальйонним. А на початку 2015-го я потрапив до Станиці Луганської.
«Ми ніколи не робили різниці: поранено воїна чи цивільного»
— І як Вас зустріла «Станичка»?
— Було дуже важко знаходити спільну мову з місцевим населенням. Але за пів року активного спілкування таки вдалось подолати те російське зомбування, застосоване проти українців. І місцеві жителі, так би мовити, із «затятих рашистів» та українофобів перетворились на патріотів нашої держави.
— Розкрийте таємницю, яку ж роботу проводили?
— Та все просто. Ми разом переживали мінометні та ракетні обстріли, ховались в одних схронах, готували їжу й допомагали один одному на побутовому рівні. До того ж наша лікарська бригада, часто ризикуючи життям, виїжджала туди, куди ніхто не хотів їхати.
От наприклад, була ділянка фронту, де активно працювали російські снайпери й артилерія. У жінки, яка мешкала фактично на лінії розмежування, стався інсульт. Її потрібно було терміново шпиталізувати, але всі відмовились. Поїхали тоді ми.
Ми ніколи не робили різниці: поранено воїна чи цивільного. Хіба ділили за складністю й важкістю рани. Допомагали всім. Був у нас один чоловік, місцевий, він завжди казав, що то ми самі по собі стріляємо, а звинувачуємо бідненьких росіян. Жодних доводів та аргументів з нашого боку він просто не сприймав. І взагалі казав, що у своїх «швидких» вивозимо органи місцевих людей для продажу за кордон. Та незабаром і він потрапив під обстріл важкої артилерії. Його доставили до мене. Уламки я витягнув. І запитую його: «То хто по кому стріляє?» І тут він побачив наших хлопців поранених і покалічених…
«В армії я зустрів справжнє українське козацьке братерство»
— Армія змінила Вас?
— В армії я зустрів справжнє українське козацьке братерство. Був випадок, коли одна наша група потрапила у ворожу засідку. Нашим силам дали дозвіл відступити. Хлопці могли з чистою душею вийти з бою. Та… вони цього не зробили. Вели бій, доки їхніх товаришів не витягли з тієї засідки й не забрали всіх поранених.
Якось нам привезли молодого хлопчину, який просто помирав на очах. Ніхто не міг зрозуміти, в чому річ. Виявилося, що куля рикошетом зайшла йому в голову під волосся. Вирішили терміново транспортувати його до Щастя. Але там був відтинок дороги, який тоді шалено обстрілювали. Я спитав у своїх: хто зі мною? Не відмовився ніхто. Послали запит у Щастя на підтримку. І от уявіть наш стан, коли на великій швидкості під снарядами летимо вперед, а назустріч нам виходять кілька реанімобілів. Вони йшли, щоб підтримати воїна й у разі потреби врятувати нас. Коли бачиш таке братерство, то вже ніколи не будеш таким, як раніше. Це як наждак зчищає з тебе й усю брехню, й інші пороки. До речі, хлопець той вижив.
У 2014-му та 2015-му були дві абсолютно різні армії
— А чому вирішили стати очільником Дрогобича?
— Таке завдання переді мною поставили побратими, коли ми йшли на ротацію. І, знаєте, нині поділюся своїм сакральним. Коли писав заяву на участь у виборчих перегонах, перед очима було обличчя одного важкопораненого хлопця. Ми везли його в Щастя, у лікарню. Декілька разів по дорозі він у нас ледь не помер. Я повертав його до життя. Запускали серце, яке зупинялося. Він помре — я його вертаю. Серце знову стає. І все це в автівці, яка шалено летить розбитими дорогами. Боролися за його життя несамовито. Коли я довіз його до операційної, він схопив мене та притягнув до себе, на вухо прошепотів: «Док, ти зробив усе, що міг для мене. Але знай, я мушу піти. Зроби так, щоб це не було даремно». І все. Він помирає. Тоді над його тілом я зарікся всього лихого. І за таким принципом живу й сьогодні.
— І як воно, бути мером? Як даєте собі раду?
— Ми почали масштабні ремонти в місті. Поступово перетворюємо його на туристичну перлину. І маємо вже успіхи. Тому запрошую всіх, будучи на Західній Україні, обов’язково приїхати до Дрогобича. До речі, в нашому місті діє багато програм лояльності для воїнів АТО.
— Як гадаєте, змінюється наша держава й армія?
— Коли я 2014-го одягнув однострій і пішов на демобілізацію у 2015-му, це були дві абсолютно різні армії. І після цього я з глибокою повагою ставлюся до тих очільників, які за короткий термін за важких фінансових умов і відвертого саботажу деяких структур змогли відродити, а радше збудувати нове військо. Починаючи від бойового духу, і закінчуючи оснащенням військовою технікою та озброєнням.
— І наостанок, яка Ваша мрія?
— Знаєте, я мрію зібрати свій підрозділ і пройти з ними по Карпатах. З наметами, щоб біля вогнища пригадати війну, поговорити про сучасне. А ще… Хочу, щоб ніколи жодна з українських матерів не плакала над могилою сина. Може, це дещо пафосно, однак правдиво.
— Дякую за розмову!
