Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
…Візитівка цієї частини — майданчик на плацу зі зразками техніки, яку тут зберігають, обслуговують і ремонтують. Тут є навіть раритетний Т-34 і, мабуть, єдиний в Україні екземпляр БМП-3 ще радянського виробництва. Повз імпровізований музей проходять усі, хто перетинає КПП на адміністративну територію бази.
Страшно подумати, що було б, якби ворог захопив сотні одиниць бронетехніки
— Уся техніка, зокрема і «тридцятьчетвірка», зайшла на стоянку своїм ходом, справна й готова до застосування, — інформує командир бази полковник Василь Буряк.
Центральна база зберігання та ремонту бронетанкового озброєння й техніки майже п’ять років, як дислокується неподалік невеличкого райцентру на Хмельниччині. А до того базувалася у Бахмуті, колишньому Артемівську, що на Донеччині. З березня 2014-го військова частина, де зберігалася велика кількість бронетанкової техніки, неодноразово потрапляла під обстріли російських диверсантів і їхніх прибічників з місцевих колаборантів. Декілька штурмів відбили військові частини. Причому жодна жінка з команди воєнізованої охорони не покинула свій пост. І коли вже стало зовсім сутужно, на допомогу підоспіли специ з «Альфи» й 3-го полку спецпризначення. Під час чергового штурму ворожий танк пострілами зруйнував два приміщення КПП, але, отримавши гідну відсіч від спецпризначенців, відступив. У тому бою зазнали поранення два захисники бази. Якби ворог захопив частину, в його руках опинилися б сотні одиниць потужної бронетанкової техніки. І скільки лиха тоді він міг натворити…
У 2015-му вирішено перебазувати частину на безпечнішу територію. Вибір припав на невеличкий райцентр на Хмельниччині, де вже була військова інфраструктура ще з радянської доби. База зберігання, яка тут доживала останні дні, до російської агресії займалась тим, що готувала надлишкову бронетехніку до продажу. І тільки буремні події в Криму й на Сході держави завадили поставити хрест на її існуванні.
Занедбані казарми привели до ладу. У найкоротші терміни облаштували потужності для відновлення й ремонту бойових машин піхоти та бронетранспортерів. Танки, БМП та БТРи з відділу зберігання передавали у війська. Певну кількість підготовили та передали на підприємства «Укроборонпрому» для ремонту в заводських умовах. Згодом відремонтовані бронемашини ставали у стрій механізованих і танкових підрозділів сухопутних, десантно-штурмових військ і частин морської піхоти.
Золотий запас частини — її люди
— Головна наша цінність — це люди, що тут служать, — зазначив полковник Василь Буряк.
Разом з частиною на Хмельниччину переїхали й ті, хто багато років віддав службі на базі. Тепер тут лишились одиниці з ветеранів. Хтось звільнився у запас, перевівся до 54-ї бригади, яка розмістилась на фондах бази. У багатьох на попередньому місці служби зостались сім’ї та житло. Такі реалії життя.
У частині служить і родина Кожемякіних. Сергій Миколайович, старший технік відділу зберігання — один з найкращих фахівців. Сотні одиниць потужної техніки — «гусянок» — завдяки вмілим рукам старшого прапорщика отримали друге дихання й врятували не одне життя захисників України. Син В’ячеслав в армії вже чотири роки. Коли почалися бої, юнак навчався у професійному ліцеї Бахмута. І мріяв стати військовим. Саме напади на частину, де служив батько, мали вирішальний вплив. Щойно виповнилося вісімнадцять, Кожемякін-молодший поповнив лави ремонтників. Уже на Хмельниччині він одружився й саме тут у нього народився первісток. А берегиня родини, Валентина Миколаївна, згодом, щоб не відставати від своїх чоловіків, теж вступила на військову службу.
— Коли штурмували частину й була стрілянина, дуже хвилювалася за чоловіка, молилась, щоб побачити його живим і здоровим. А ще пильнувала сина, який рвався в армію, — ділиться спогадами жінка.
Родині Кожемякіних подобається тихе подільське містечко. Саме тут вони планують зостатись на постійне проживання, придбати будинок і ростити онуків.
У супроводі тво заступника командира з морально-психологічного забезпечення майора Віталія Лабаня заходимо в казарму, де для строковиків створили належні умови. У спортзалі проводить заняття заступник командира підрозділу лейтенант Артем Козлов.
Офіцер родом з Покровська, в частину потрапив за призовом. У нього дві вищі освіти й десятирічний досвід роботи на шахті. Доброзичлива атмосфера в колективі спонукала молодого чоловіка підписати трирічний контракт. Він активно займається спортом, з однодумцями обладнали невеличку спортзалу, де проводять вільний від служби час. Строковики залюбки долучаються до тренувань. Один з них — старший солдат Владислав Кочірка — закінчив Львівський коледж архітектури й дизайну та чотири курси політехнічного університету.
— Узяв невеличкий тайм-аут у навчанні, відслужу й продовжу освіту далі, — ділиться юнак. Його батько з перших днів на війні, пройшов пекло боїв у складі 80-ї десантно-штурмової бригади. Пів року тому звільнився в запас.
Реанімація техніки, що пройшла пекло боїв
У ремонтному цеху на дільниці відновлення бронетранспортерів група фахівців чаклує, аби дати друге життя БТР-80 з житомирської 95-ки. Рубці та вм’ятини на броні свідчать про гідний шлях «вісімдесятки». Також виїзні бригади бази ремонтують бронетехніку в частинах, які виконують бойові завдання на лінії розмежування.
— Проведемо необхідні роботи, замінимо певні вузли й агрегати, і БТР ще послужить крилатій піхоті, — зазначив командир відділення молодший сержант Валерій Лискевич. Він один з ветеранів частини, які з технікою перебралися на Хмельниччину з Бахмута.
Дорогою до майданчиків зберігання техніки зустрічаємо два тягачі, що з рампи доставляють танки Т-72, які прибули з заводу після ремонту. Невдовзі їх мають передати одному з танкових підрозділів.
Для дружин військових бракує роботи
Служба у віддаленому гарнізоні накладає відбиток і на життя родин військових. Для дружин у містечку практично немає роботи. Щоб отримати всі блага цивілізації: сходити з дітьми на фільм чи мультик, відвідати певні дитячі розважальні заклади чи просто погуляти у гарному парку у вихідний — потрібно добиратися до обласного центру. Близько сорока кілометрів — відстань ніби невелика, але певні незручності й проблеми є. Можливо, з часом саме за службу в таких частинах держава якось компенсуватиме.
У частині значно кращий відсоток укомплектованості, ніж у військових організмах, дислокованих у великих містах. Це й не дивно, адже грошове забезпечення військових у райцентрі, де практично немає потужних підприємств, можна вважати конкурентним.
— До нас приходять на службу ті, хто воював під час мобілізації, й ті, хто певний час поїздив по заробітках. Серед строковиків є охочі підписати контракт, — інформує майор Віталій Лабань. — Але після передислокації частини у військовому містечку зайняті всі вільні квартири, будівництво тут не ведеться тривалий час. Останній будинок зведено ще у 2007-му. Ціни в містечку на житло й на піднайом підскочили. У нас немає вільних приміщень, щоб влаштувати гуртожиток військовим, які бажають служити. От якби у нас збудували хоча б один гуртожиток — такий, що зводять у Хмельницькому, — проблем з розміщенням не було б.
Очевидно, що частина обділена увагою посадовців квартирно-експлуатаційного відділу Хмельницького. Все, що спромоглись тут за п’ять років зробити, це частково замінити ділянки теплотраси та силового кабелю. Все ремонтують і підтримують у робочому стані винятково на ентузіазмі командування, військовослужбовців частини й волонтерській допомозі. Тому й хочуть у частині, аби представники Хмельницького КЕВ частіше сюди навідувались. Аби активніше допомагати ремонтникам облаштовувати як службові приміщення, так і виробничі майстерні.
Ще одне позитивне зрушення відчують невдовзі військовослужбовці бази. Частина з 1 березня готується до переходу на нову систему харчування за Каталогом продуктів. У їдальню вже завезено нове обладнання, незабаром розпочнеться його монтаж.
