Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 23 серпня 2024…
До Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту Національний музей історії України у Другій світовій війні презентував нове науково-документальне видання «Концтабір Аушвіц – український вимір: дослідження, документи, свідчення». До книги увійшли 17 інтерв’ю свідків пекла нацистських концтаборів та сім наукових розвідок, над якими працювали 12 авторів.
Книга про Аушвіц-Беркенау створена для того, щоб українці не забували тих, хто пройшов або навіки «згорів» у гітлерівських таборах.
Розповідь у виданні про зловісний табір та його бранців подана через оригінальні джерела вітчизняних музейних фондів. Це суто українське бачення концтабірного буття. Науковці впродовж кількох років вивчали український складник цієї трагедії в центральних і регіональних архівосховищах та здійснили наукові експедиції, зокрема до Аушвіцу, щоб зібрати документальні дані про всіх в’язнів-українців.
На презентації спогадами поділилася киянка Анна Стрижкова, яка потрапила до табору у віці двох із половиною років.
– Мені, мабуть, ще пощастило, адже потрапила до концтабору зовсім маленькою. Він замінив домівку і батьків. На моїй дитячій руці накололи номер 69929. Мене й іншу малечу залучали для медичних експериментів і здачі крові для поранених німецьких солдатів. Потім часто снилося обличчя наглядачки, яка керувала нами… – пригадує Анна Михайлівна.
За підрахунками вчених, у концтаборі Аушвіц-Беркенау перебували близько ста тисяч українців. Кількість знищених наших земляків досі невідома. У 1947 році на знак вшанування пам’яті замучених на території Аушвіцу поляки заснували музей.
