Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
До Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту Національний музей історії України у Другій світовій війні презентував нове науково-документальне видання «Концтабір Аушвіц – український вимір: дослідження, документи, свідчення». До книги увійшли 17 інтерв’ю свідків пекла нацистських концтаборів та сім наукових розвідок, над якими працювали 12 авторів.
Книга про Аушвіц-Беркенау створена для того, щоб українці не забували тих, хто пройшов або навіки «згорів» у гітлерівських таборах.
Розповідь у виданні про зловісний табір та його бранців подана через оригінальні джерела вітчизняних музейних фондів. Це суто українське бачення концтабірного буття. Науковці впродовж кількох років вивчали український складник цієї трагедії в центральних і регіональних архівосховищах та здійснили наукові експедиції, зокрема до Аушвіцу, щоб зібрати документальні дані про всіх в’язнів-українців.
На презентації спогадами поділилася киянка Анна Стрижкова, яка потрапила до табору у віці двох із половиною років.
– Мені, мабуть, ще пощастило, адже потрапила до концтабору зовсім маленькою. Він замінив домівку і батьків. На моїй дитячій руці накололи номер 69929. Мене й іншу малечу залучали для медичних експериментів і здачі крові для поранених німецьких солдатів. Потім часто снилося обличчя наглядачки, яка керувала нами… – пригадує Анна Михайлівна.
За підрахунками вчених, у концтаборі Аушвіц-Беркенау перебували близько ста тисяч українців. Кількість знищених наших земляків досі невідома. У 1947 році на знак вшанування пам’яті замучених на території Аушвіцу поляки заснували музей.
