Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
На фото: Сергій Гордійчук (крайній праворуч) з побратимами
Це невеличке містечко в Донецькій області, розташоване на вузлі залізничної гілки, стало епіцентром однієї з основних військових подій неоголошеної Росією війни на українській землі. Запеклі бої взимку 2014‒2015 років привернули до нього увагу як до наймасштабнішої злочинної операції російсько-окупаційних військ на Донбасі. Історія героїчної оборони Дебальцівського плацдарму містить чимало прикладів справжньої сили, стійкості духу та витримки наших воїнів. Одним із тих, хто потрапив у «дебальцівське пекло» та зміг вибратись із нього живим, є майор Сергій Гордійчук. Із першого дня ротації і до самісінького виходу наших військ із окупованого міста він неодноразово вступав у бойові зіткнення з ворогом, перебував під артилерійським обстрілом, супроводжував військові вантажі на найнебезпечніші ділянки фронту…
Місія Гордійчука
Ще до початку проведення антитерористичної операції, 101-шу окрему бригаду охорони Генерального штабу вважали однією з найкращих армійських частин. Тому чимало офіцерів і контрактників прагнули служити саме тут. Влітку 2014 року найсміливіші бійці «сто першої» їхали на Донбас захищати рідну землю.
У районі АТО Сергій Гордійчук командував взводом. Офіцеру та його підлеглим довірили відповідальну і водночас небезпечну місію. Вони опікувалися бойовим супроводженням колон із особовим складом, доставляли на передову боєприпаси, пальне, продовольство. Ці завдання виконували непомітно, аби не стати мішенню для терористів, не втратити техніку, котра була на вагу золота. І все це в умовах постійних бойових дій, психологічного навантаження, стресів, мінливої погоди. Часто вологі серветки заміняли лазню…
Конвой під вогнем
Особливо пам’ятні для Сергія Гордійчука конвої до воїнів 169-го навчального центру «Десна», які тримали оборону на Гострій Могилі. Два пости, які з легкої руки бійців отримали назви «Ігор» та «Василь», від бойовиків відділяли якісь 400 метрів.
Тут воякам довелося найважче, адже противник безперервно садив по них мінами і снарядами. Хлопці зазнавали втрат, були поранені й серед деснянців. Проте не здавалися, утримували позицію, відбиваючи одну за одною атаки оскаженілих бойовиків. Якось відчути цей кинджальний ворожий вогонь на собі довелося і Сергію Гордійчуку та його побратимам.
– Ми вкотре доправляли на Гостру Могилу воду і боєприпаси. Командир «Ігоря» потис руку й подякував. Далі нас чекали хлопці з «Василя». Розвідку дороги до цього поста, найближчого до противника, я сам виконав на бронетранспортері. Вечоріло. Запанувала підозріла тиша. Дав команду на рух вантажівки з майном, що зупинилася за кілометр від позицій. Сам поїхав назустріч підлеглим, – переводить подих Сергій Гордійчук. – Коли «Урал» майже наблизився до поста, терористи відкрили інтенсивний мінометний вогонь. Під обстріл потрапив і мій бронетранспортер. Осколки посікли броню. БТР зупинився. Спочатку, прикриваючись димовою завісою, я намагався завести машину й виїхати із зони ураження, але зусилля виявилися марними. Довелося займати оборону і відстрілюватися. Вчасно підстрахували хлопці з поста. Вони завдали по бойовиках удар у відповідь, провели відволікаючий маневр, чим змусили їх припинити стрільбу. У тому бою вороги зазнали втрат. Коли бій стих, я побачив, що примерзла земля навколо нагадує зоране поле. Вже з настанням сутінків на допомогу прибула зведена рота. Гуртом доставили вантаж, на буксирі евакуювали техніку, а головне – виконали бойове завдання.
Гордійчук неодноразово відчував подих смерті, однак останньої миті ставалося диво – неначе невидимий янгол-охоронець відводив небезпеку. Такий випадок трапився з ним неподалік селища Луганське.
– Ми виїжджали путівцем на гору. Противник постійно молотив по ній з артилерії. Мій БТР їхав на чолі колони. Керували машинами водії, які тільки-но прибули на війну. Раптом обстріл. Кулі зацокотіли по броні. Над головами просвистіли ворожі снаряди… Одразу промайнула думка про втрати… Що говоритиму рідним цих бійців? – хитає головою співрозмовник. – Тоді доля зглянулася наді мною і товаришами. Цей підступний обстріл був нетривалим. Ми вийшли з нього практично без втрат, лише дві вантажівки пошкодили.
Втрата побратима
У багатьох екстремальних ситуаціях Сергій Гордійчук ніколи не ховався за спини підлеглих. На цій війні він самостійно приймав важливі й сміливі рішення. Як і належить командиру, завжди першим йшов відбивати атаки ворога. Того вечора Сергій радів, наче дитина, що зберіг людей біля неспокійного Луганського, а за два дні ледь стримував скупі чоловічі сльози… На тій дорозі, де вижив він, загинув його бойовий товариш – старший лейтенант Роман Тимошенко.
– Бронетранспортер, в якому перебував Роман, наїхав на протитанкову міну. Він дістав травми, несумісні з життям. Ми з ним пройшли багато випробувань, разом били ворога біля Нікішиного, Рідкодуба, Кам’янки, Ольховатки. І «Гради» нас «не брали», і кулі оминали. Його молоде життя обірвала проклята міна… – з болем каже Гордійчук.
…17 лютого разом з усіма українськими військами зведена ротна тактична група 101-ї бригади вийшла з Дебальцевого. У Києві їх зустрічали як героїв, адже вони вистояли, не підвели інших та виконали бойову роботу з честю. За успішне виконання бойових завдань в районі АТО офіцера нагородили відзнаками Міністерства оборони України «Знак пошани» і «За військову доблесть» та почесним нагрудним знаком «Дебальцеве – 2015».
У житті майора Сергія Гордійчука було чимало доленосних подій і важких випробувань. Та участь в обороні Дебальцевого стала справжнім іспитом на мужність, який він успішно склав.
