Дата обрана на честь пам’яті військового кореспондента Дмитра Лабуткіна, який у цей день загинув під час бойових дій на сході України у 2015 році. День…
Солдату Єгорові Коновалову – 22 роки, всього 22, але за цей короткий час у його житті сталося стільки подій, на жаль, переважно трагічних і жахливих, що, напевне, у більшості пересічних громадян опустилися б руки… Та Єгор – справжній патріот, мужній воїн і сильна людина, який прикладом власного життя вчить: як потрібно любити свою країну, як потрібно жити та боротися за своє… щастя, долю, майбутнє!
Війна забрала найдорожче – маму
Він народився в місті Свердловську, що на півдні Луганської області. Його батько Олександр Борисович трагічно загинув у 2000 році, коли хлопцю було всього три рочки. Відтоді він жив із мамою Ольгою Олександрівною та бабцею Валентиною Федорівною.
…Війна увірвалася у їхній дім безцеремонно і нагло.
– До кордону з Росією від нас було 20 кілометрів. У 2014 році, як тільки почалися військові дії, до нас прийшли так звані козаки Козіцина, а згодом і російські війська. Був свідком, як переганяли військову техніку з того боку, як ввозили ворожу зброю, – розповідає Єгор Коновалов.
«Русскій мір» тоді приніс хаос і безлад. На певний час зупинилося все, зокрема постачання і робота медичних установ, також і Луганського онкодиспансера, де перебувала на обліку й лікувалася мати Єгора. Її хвороба не чекала, коли все прийде до ладу, а вимагала медикаментів і своєчасного лікування.
– Той дорогоцінний час був втрачений. Не отримавши такого необхідного своєчасного лікування, мати наприкінці листопада 2014-го померла, – ділиться важкими спогадами Єгор.
Він вже тоді мав велике бажання залишити окуповану територію. Та, не міг зробити одного – залишити напризволяще єдину дорогу людину, що в нього залишилася на цілому білому світі, свою бабусю. А ще, хоча би в пам’ять про своїх батьків, хотів закінчити Свердловський медичний коледж, де свого часу навчалися його тато з мамою.
Сумка з протигазами як доказ про хімічну диверсію…
– Жити в окупації було надзвичайно небезпечно. 2014–2015 роки – це був взагалі страшний час: озброєні люди відбирали все, що їм подобалося. Насамперед «віджимали» машини і квартири, а серед білого дня невідомо куди зникали й люди! Всі жили в постійному страху і невідомості, – згадує той час Єгор.
У жовні 2017 року помирає та єдина рідна душа, заради якої Єгор Коновалов залишався на окупованій території і терпів свавілля, які окупанти робили на його українській землі. Про те, що це суто українська територія і українська земля він відкрито писав на своїй сторінці в соціальній мережі й не приховував своїх проукраїнських поглядів.
– На моїй сторінці в соцмережі була українська символіка. Я критикував «братську» політику Путіна і давав відсіч прихильникам сталінізму, – наголошує співрозмовник.
І за ним прийшли… Це сталося одного грудневого ранку. О 7-й годині до квартири зайшли співробітники «кримінальної поліції».
– У них були шеврони, схожі на «беркутівські». Провели обшук. У квартирі знайшли сумку з протигазами, дозиметр «Прип’ять» і заявили, що я планував хімічну чи радіаційну атаку на об’єкти «республіки». Одне слово, нісенітниця. А ще знайшли серед моєї колекції значків й медалей і німецький з відповідною символікою – тож, додався і нацизм, – пригадує Єгор.
Його одразу повезли на допит до Луганська. Тримали в застінках цілий день.
– Не били, але лякали електрошокером, морально тиснули. Я не грубив, вів себе розважливо, але чесно казав, що я за Україну. Мене відпустили під розписку про невиїзд. Як тільки опинився на волі, зрозумів – треба виїжджати. Часу не гаяв, – продовжує свою історію Єгор. – Шкодував тільки, що не закінчу рідний медколедж, тим більше навчався вже на четвертому курсі.
Важке поранення не дало шансів зберегти ногу
Євген поїхав до Львова. Тут пішов у військкомат. Бажання було одне – відвоювати свою українську землю, повернутися до свого українського міста.
– За ці роки під російською окупацією побачив наочно, куди загнали нормальний регіон, який деградував за ці роки в усіх сенсах від культурного до економічного. Як на початках аполітична інтелігенція згодом зубожіла, а алкоголіки стали маргіналами. Як процвітали мародерство і повне нехтування правом, – говорить Єгор Коновалов.
У військкоматі його направили не в бойову бригаду, та Єгор добився того, щоб опинитися саме в тій, яка воює на Донбасі. Так, і потрапив у 72-гу, яка обороняла рідну Луганщину.
– На війну потрапив на початку 2018 року. Спочатку був на посаді командира відділення. Але наш підрозділ стояв далеко від лінії зіткнення. Тому попросився на «передок» і перевівся на посаду старшого бойового медика роти. Той підрозділ якраз стояв на першій лінії в районі Троїцького, – продовжує солдат Коновалов.
Тут він прослужив близько дев’яти місяців. Січень 2019-го мав принести Єгору першу ротацію з ООС в пункт постійної дислокації. Того дня піхотинці 72-ї бригади мали вирушати додому. Хлопці довантажували машини.
…Все відбулось миттєво. Випущена ворожа протитанкова керована ракета не поцілила в автомобіль, але розірвалася якраз у тому місці, де було скупчення наших бійців. Зазнали різних поранень одразу 10 воїнів. Найбільше дісталося Єгору.
– Осколками покалічило майже все тіло, окрім лівої руки і лівої половини обличчя. Сильно посікло спину, були численні опіки, пневмоторакс, гемоторакс, травма голови, контузія, але найбільше дісталося правій нозі, яку осколками просто перебило. У Попасній лікарі вимушені були її ампутувати, – констатує бойовий медик.
Про медичну родину і допомогу простих людей
Першим, хто прийшов тоді на допомогу Єгору, був його колега бойовий медик сержант Андрій Яценко, який надав первинну допомогу. Потім була евакуація в Часів Яр і продовження боротьби за життя. Загалом вісім місяців провів у військових шпиталях нескорений луганчанин. Харків, Київ, Львів, Ірпінь – це географія лікування Єгора по госпіталях. Фактично всі військові медики на чолі з начальником Головного військово-медичного управління МО України – начальником медичної служби ЗС України генерал-майором медичної служби Ігорем Хоменком взяли шефство над своїм колегою. Причому допомога була всебічною: матеріальною, соціальною, освітньою. Колектив Головного військово-медичного управління зібрав 200 тисяч гривень. Військові лікарі, зокрема, лауреати Державної премії України за роботу «Новітні технології діагностики і лікування бойової вогнепальної травми та її наслідків» пожертвували Єгорові свої премії в повному обсязі й у загальній сумі 300 тисяч гривень. Паралельно вирішувалось питання про надання солдатові Коновалову статусу інваліда війни, а у Львові готували його документи до вступу у Львівський медичний університет.
– Має місце такий стереотип: щодо вихідців із Донецької, Луганської областей в інших регіонах України ставляться якось упереджено, не по-людськи! Це абсолютно не так! Мені допомагала вся країна. Прості, звичайні людей провідували мене в шпиталі, за мене «воювали» і переживали мої колеги-медики, волонтери, навіть народні депутати. Я вдячний кожному із цих людей за підтримку та допомогу! – підкреслює Єгор Коновалов.
До речі, сьогодні він – студент Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького – втілює свою мрію стати лікарем-психіатром. Водночас займається стрільбою з лука і хотів би закінчити військову кафедру та отримати звання офіцера запасу.
Повний сирота, інвалід, переселенець Єгор Коновалов вчить кожного з нас насамперед тому, як потрібно любити життя і свою країну, як не можна втрачати надію та оптимізм, як іти до своєї мети! Браво, Єгоре!
