Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Сьогодні до Міністерства оборони на ранковий Церемоніал вшанування пам’яті захисників України прийшла величезна кількість люду. Цього дня у 2015-му відбувалося завершення героїчної 242-денної оборони Донецького аеропорту, і 20 січня стало одним із найтрагічніших днів цієї війни: 49 синів України віддали свої життя, тримаючи оборону в ДАПі. Ще один боєць у цей день загинув 2017-го…
Покласти квіти до Стели Пам’яті прийшли Президент України Володимир Зеленський, Міністр оборони України Андрій Загороднюк, офіцери і працівники структурних підрозділів Міноборони й Генерального штабу ЗСУ, військові, курсанти та ліцеїсти, школярі. На церемонії вшанування були присутні рідні та близькі полеглих героїв, а також їхні бойові побратими.
В інвалідному візку – мати Андрія Гаврилюка, Героя України, старшого сержанта 81-ї окремої десантно-штурмової бригади. Коли почалися бойові дії на Сході, він добровільно мобілізувався. У серпні 2014-го пройшов військові навчання під Житомиром, а вже в жовтні відправився в район АТО. Мати розповідає, що Ігор завжди цікавився тим, що відбулось на Донбасі і в країні в цілому. До війни стояв на Майдані, а потім вирішив залишити свій бізнес і пішов воювати.
Про те, як загинув мій син, я дізналась в Інтернеті. Після того, як він востаннє вийшов на зв’язок 19 січня, брат Андрія почав шукати інформацію, що там відбувалося в аеропорту. Уночі 22 січня йому трапилося відео, на якому Дмитро не тільки побачив, а й почув брата. Андрій стояв серед полонених, яких допитували на камеру: побите обличчя, у закривавленому одязі, я його ледь упізнала. Але Дмитро одразу побачив брата: характерна, знайома з дитинства ямочка на підборідді… – розповідає Людмила Федорівна.
Пізніше вона дізналась: син узагалі не мав їхати на захист летовища. Він попросився туди замість солдата, в якого було двоє маленьких дітей. Під час підриву терористами залишків споруд, які слугували нашим воїнам останнім прихистком, Андрій зазнав важких поранень, не міг сам рухатися, а таких бойовики розстрілювали…
Мати Iгоря Брановицького, кулеметника 90-го окремого десантного штурмового батальйону “Житомир” 81-ї десантно-штурмової бригади, який теж загинув у ДАПі, розповідає, що син, пішов на війну свідомо.
– За можливості він щодня телефонував, інколи з чужого номера. Але постійно інформував, що з ним усе добре. Та материнське серце відчувало, що він серед великої небезпеки, – розповідає Ніна Костянтинівна. – Про смерть дізналась, коли раптом перестав телефонувати, і вже 22 січня волонтери повідомили, що Андрія більше немає серед живих…
– До останнього не вірила, що син загинув, аж до похорону. Навіть коли їхала на впізнання, все чекала на дзвінок, що раптом зателефонують і скажуть: син живий… – згадує пані Людмила.
Мати Героя України розповіла, що син з дитинства був готовий до захисту рідної землі. І коли в юності його призвали до армії, приховавши хвороби від лікарів, прагнув одного – чесно відслужити. – Він дуже захоплювався літературою, і я лише сьогодні починаю розуміти, що книги, які він читав, були невипадковими. Це, зокрема, історичні романи, особливо ті, що розповідають про визвольні змагання українців, Українську повстанську армію. Перечитував «Чорного ворона», «Марусю» Василя Шкляра, – згадує сивочола мати.
Як стало відомо пізніше родичам Ігоря Брановицького, 20 січня в аеропорту бойовики заклали три тонни тротилу і в одну мить із 60 кіборгів живими залишились близько двадцяти, з яких вісім дістали з-під завалів у дуже важкому стані. Розуміючи, що допомогу чекати марно, і, аби врятувати поранених, хлопці вирішили здатися в полон. Серед них був і Ігор, який за повідомленнями очевидців, після тортур і знущань у полоні над побратимами добровільно визнав себе кулеметником, якого розшукували бойовики. Після катування його застрелив двома пострілами в голову російський терорист «Моторола»…
Разом з іншими матерями до Зали Пам’яті прийшла і Валентина Анатоліївна Сарнавська. Її син, майор Євген Сарнавський (позивний «Юджин»), командир інженерно-саперної роти 72-ї окремої механізованої бригади, помер 15 червня 2017 року від поранень, які зазнав унаслідок підриву на міні в районі Кам’янки. Жінка розповідає, що знайома з багатьма матерями полеглих хлопців, адже їх об’єднало спільне горе. Каже, що разом переживати втрати з тими, хто добре розуміє твій внутрішній стан, трохи легше.
– Саме того дня, коли Євген помер у лікарні, ми дізнались, що Альона, його дружина, вагітна. Це були дуже важкі місяці вагітності для неї, але це допомагало нам усім іти далі. На жаль, син так і не дізнався, що в нього буде нащадок, – розповідає Валентина Анатоліївна.
Бойові побратими Євгена кажуть: мешканці Донбасу ще довго згадуватимуть його як свого янгола-рятівника, бо на рахунку мужнього воїна тисячі знешкоджених снарядів, мін та інших вибухонебезпечних предметів.
Війна забирає найкращих синів і дочок. Вона безжально шматує материнські серця, які вже ніколи не перестануть боліти…
Вічна пам’ять загиблим!
Фото – Дмитро Юрченко
