На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
Вісімнадцятирічним юнаком пішов у вічність палкий патріот України сумчанин Сергій Табала. Підлітком він полюбив рідну землю, змужнів на революційному Майдані, став відважним воїном в охопленому війною Донбасі, а помер Героєм, наймолодшим захисником Донецького аеропорту, легендарним «кіборгом»…
Його війна розпочалась у Києві
Життя Сергія Табали є символом молодого українського покоління, яке народилося в незалежній країні, не носило на собі тавра «молодшого брата» і знало правдиву історію Батьківщини. Тому слова, які колись він промовив: «Якщо не ми, то хто? Якщо не зараз, то коли? Я готовий загинути за мою Україну і жалкую лише про те, що можу зробити це тільки один раз», звучать як гасло найвищого вияву мужності, героїзму й жертовності юних патріотів, які душе швидко подорослішали, пройшовши через горнило революції і війни.
Сергій народився і виріс на Сумщині, спочатку з батьками жив у Лебедині, а згодом у Сумах. Змалку цікавився історією рідного краю, родини, пишався, що пращури були хоробрими воїнами – козаками. І позивний «Сєвєр» він, мабуть, обрав через назву гордого войовничого древньоруського племені сіверян, яке проживало колись на теренах нинішньої Сумщини.
Нелегким було дитинство Сергія. Його батько загинув молодим, а мама вимушено поїхала на заробітки за кордон. Виховувала малого бабуся Людмила Анатоліївна: привчала до порядності, чесності й справедливості. І характер у хлопця був, як у предків-козаків – запальний і твердий, тому ровесники визнавали його за лідера.
Узагалі хлопець умів дивувати. Всі думали, що він стане істориком чи географом, а пішов навчатися до Сумського хіміко-технологічного центру ПТО на кухара-кондитера. І швидко навчився готувати смачні страви: котлети, голубці, завиваники і навіть фаршировану щуку.
У шістнадцять літ Сергій, несподівано для друзів, повністю перейшов на українську, досконало її опанував і відтоді тільки нею спілкувався. «Я і мої діти розмовлятимуть тільки рідною мовою» записав він у щоденнику, який вів зі шкільних років.
З початком Революції гідності хлопець одним із перших прийшов на Майдан. 29 листопада 2013-го Сергій вступив до громадського руху «Правий сектор», а згодом став командиром одного із загонів. У січні 2014-го брав участь у зіткненнях із «Беркутом» на вулиці Грушевського, 18 лютого – у зіткненнях із міліцією на Інститутській, а в ніч з 18 на 19 лютого його загін захищав барикади на Хрещатику.
– Його ніби охороняла якась вища сила, – говорить друг Сергія Кирило. – Усі травми й поранення якимось дивом його обходили. У багатьох на Майдані були осколкові поранення, контузії, переломи. А Сергій завжди на передовій, але цілий і неушкоджений. Ми познайомилися в Києві, разом були в Будинку профспілок і багато що пережили. Сергій говорив, що вийшов на Майдан тому, що «Беркут» побив мирних людей. До цього був студентом. Дивував нас ідеальною українською мовою. «У своїй країні хочу говорити лише рідною мовою. Це правильно, так має бути», – пояснював він. У нього було два татуювання. На лівій руці – «Слава Україні!», на правій – «Героям слава!» А ще хлопці жартома називали його викладачем, бо на Майдані він читав нам… лекції. Повернемося після чергового бою, поранені, стомлені, сядемо на каремати і просимо Сергія: «А почитай-но нам лекцію». І цей 18-річний хлопчик розповідав про фізику, генетику, точні науки. Обожнювали ці лекції.
«Сподіваюся, що врятуємо нашу націю…»
– До нього на Майдані всі тягнулися, хотіли познайомитися, – згадує знайома Сергія Марія. – Він ніби випромінював світло. А ще вражала його сміливість. Відправляючись як на барикади, так і в АТО, Сергійко, здавалося, зовсім не боявся. А якось сказав: «Для мене честь – померти за Україну. Шкода, що за нашу країну я можу померти тільки один раз».
– Як сказав один із друзів «Сєвєра», складалося враження, що йому не 18 років, а всі тридцять, а то й сорок, – ділиться подруга Табали Богдана Онопчук. – Теж познайомилася з ним на Майдані, коли розносила хлопцям гарячий чай на морозі. А з початком події на сході і я стала волонтером, збирала спорядження для бійців АТО, ми знову зустрілися. Сергій, як й інші чоловіки, прийшов за військовою амуніцією. Готовий був їхати, але його взяли тільки на тренувальну базу. «Не підходите за віком», – пояснили йому. Сергій місця собі не знаходив: «Я так не можу. Мої брати зараз там гинуть, а я сиджу, склавши руки?!» Зрештою сам взяв і поїхав…
Бабуся Сергія Людмила Шепотько ніби передчувала біду, з болем згадує:
– Не хотіла відпускати на Майдан. Та він і слухати не хотів. Завжди все вирішував сам. Згодом повернувся, а наступного дня сказав: «У Сумах душно, треба їхати туди, де побратими».
Про той період Сергій у щоденнику згадує так: «Це найкращий момент мого життя — революція, яка дала мені братів, силу та натхнення. Я гордий, що майбутнє в наших руках, сподіваюся, що врятуємо нашу націю. Сам собі вже давно дав слово, що до самої смерті рятуватиму Україну, і нехай покарають мене боги, якщо я відступлю!»
Після Майдану Табала не вагався, що робити далі: на схід, на передову! Після підготовки у тренувальній базі, добровольцем воював у 5-му окремому батальйоні ДУК «Правий сектор». У липні-серпні боронив Міжнародний аеропорт «Донецьк», брав участь у всіх боях, перебуваючи в самому пеклі. 28 серпня, під час чергового штурму наших позицій, був поранений осколками гранати у груди і руки. Але відмовився залишити побратимів. Тільки за наказом командира відбув на лікування, побував у рідному місті. Саме тоді Сергій розповів журналістам програми «Хоробрі серця» на каналі «1+1» подробиці одного бою.
«Ми розуміли, що відступати нікуди, – розповідав «кіборг». – Опинилися в оточенні з трьох боків. Згоріли танки, БТРи… У той день багатьох утратили. Дев’ять «двохсотих» і двадцять «трьохсотих». Але, якщо подумати, це звичайна ситуація для фронту. Та й хто, якщо не ми…»
Бойові побратими кажуть, Сергій так завжди говорив, і завжди рвався на передову. Ледь підлікувався — знову на Схід, до побратимів на оборону аеропорту.
Останній його бій, 6 листопада 2014-го, був особливо жорстоким. За словами командира групи Олександра Вандоляка (позивний «Хміль»), ворожий снаряд 100-мм протитанкової гармати МТ-12 «Рапіра» пробив диспетчерську вежу, з якої вів вогонь Сергій з товаришами. Усі троє загинули.
Сергій не дожив до 19-річчя рівно 40 днів. Його власний день народження збігся із сороковинами. Коли пошматоване ворожим снарядом тіло Сергія везли на батьківщину, йому на кожному блокпосту бійці салютували зброєю. А в Сумах Героя в останню путь прийшли провести тисячі містян. Бойові побратими на руках несли труну від площі Незалежності до Алеї слави Центрального міського цвинтаря.
На Алеї слави кладовища, де поховано Героїв сьогодення, зокрема учасників АТО, височіє пам’ятник, на якому золотими літерами викарбовано ім’я молодого сумчанина, а його могила потопає у вінках і квітах.
Утім, життєпис Героя не закінчився — він триває у вдячній пам’яті земляків. Сергій Табала – наймолодший «Почесний громадянин» Сум, одна з вулиць міста має його ім’я, про палкий патріотизм кіборга розповідають Меморіальні дошки на будинку, де він жив, і на школі, в якій учився.
А в родині Сергія як найцінніший скарб свято бережуть його нагороди – орден «Золота Зірка» Героя України, орден «Народний Герой України» і нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» – всі посмертно.
Довідково: Указом Президента України від 21 листопада 2016-го «за особисту мужність, героїчне відстоювання прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції Гідності та у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України» Сергію Олександровичу Табалі присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
