Пошкодження можуть ускладнити переробку, зберігання й відвантаження нафти. У ніч на 11 листопада Сили оборони України завдали удару по одному…
«Ванька, завдяки тобі я дізналася, що справжні чоловіки є – з принципами, відважністю і безстрашністю. Які не говорять, а діють… Не можу описати, скільки почуттів ти в мені оживив. Скільки віри дав! Пишаюся, що такий чоловік – мій чоловік! Обіцяю ‒ завжди бути на рівні», ‒ перше, що після оголошення складу української збірної «Інвіктус-2020» написала дружина ветерана Збройних сил Івана Рудого Катерина. Її чоловік ‒ один із тих, хто цього року представлятиме українську команду нескорених у Нідерландах.
Натхнення знайшов після війни
Жим лежачи, їзда на велотренажері – понад три години виснажливих тренувань щодня за три роки стали звичайним ритмом життя ветерана АТО Івана Рудого. Бо відтоді, як перша українська команда нескорених вирушила на Ігри в Торонто, поставив за мету потрапити до наступної команди. Торік брав участь у нацвідборі ‒ змагався з плавання та у їзді на велотренажері, навіть виборов бронзу на «велику», та потрапити до збірної не вдалося. Нині ж до двох минулих дисциплін у свій арсенал додав третю – пауерліфтинг. Каже, відновив тренування, як тільки після численних операцій трохи загоїлася рука. І вже на перших змаганнях відтискав від грудей 150 кілограм.
Нині веселий, активний, закоханий в життя чоловік аж ніяк не схожий на того, хто ще кілька років тому про піднімання штанги навіть мріяти не міг. Після важкого поранення кінцівок, тулуба, голови (практично кожна частина його тіла у шрамах від численних осколків і куль), десятків операцій, довгих років складної реабілітації, медики категорично заборонили займатися спортом. Однак чоловік, якому дивом вдалося вижити, не здався. Ніколи не скиглив, не занепадав духом. Каже, якщо є ціль, треба просто знайти натхнення та спосіб для її реалізації. Для Івана натхнення – його кохана дружина, яку зустрів після повернення з війни.
Їхня історія розпочалася, як у романтичному фільмі. Він – прийшов до театру навчитися акторській майстерності, вона – професійна акторка – давати майстер-клас. За класикою жанру, каже ветеран, уже в першу хвилину знайомства зрозумів – ця рудоволоса струнка красуня стане його дружиною.
‒ Інакше не могло бути, адже прізвище Руда – личило їй так само, як і мені, ‒ жартує Іван.
Катерина одразу захопилася мужнім талановитим чоловіком і навіть не помітила ані його шрамів, ані того, що він шкутильгає.
‒ Їй казали, «навіщо він тобі – він же кривий!» А Катерина з подивом відповідала: та де – не кажіть дурниць, нічого він не кривий, ‒ розповідає Іван Рудий.
Завдяки коханій він отримав потужний стимул до життя, ще більше бажання бути героєм в її очах. Хоча для дружини Іван уже був героєм, чоловіком, справжнім захисником і для неї, і для всієї країни.
Тіло мало не перетворилося на «друшляк»
Адже з перших днів війни Іван вирушив на схід, полишивши успішну кар’єру продюсера на престижному телеканалі.
‒ У травні 2014-го зателефонував мій командир роти, з яким я проходив строкову службу. Сказав, що їде захищати Україну, збирає команду. Чи зможу я наступного дня прийти до одного з київських військкоматів. Тоді якраз був у Львові, але тієї ж миті зібрав сумку й стрибнув у потяг. Зранку вже був у визначеному місці. Взяв повістку і пішов у батальйон, ‒ розповідає Іван.
Потрапив у 12-й батальйон територіальної оборони. Був командиром взводу. Його підрозділ тоді базувався на Луганщині. Разом із побратимами Рудий захищав український кордон близько трьох місяців. Герасимівка, Щастя, Євсуг, Весела гора… Його взвод дійшов навіть до Луганська. Саме там його поранили, поки хлопці вивішували прапор над містом…
‒ 7 серпня потрапили під ворожий обстріл. Після поранення одразу госпіталізували до Щастя, де медики діагностували численні осколкові та кульові поранення всього тіла, яке мало не стало схожим на «друшляк», ‒ пригадує герой.
Травмовані кінцівки медикам вдалося врятувати, але Івана попередили, що з фізичними навантаженнями доведеться закінчити. Реабілітація тривала майже два роки: Харків, Київ, Ірпінський шпиталь. За цей час життя військового змінилося. Він змінив роботу. А ще закохався.
Разом із Катериною він уже три роки. Саме вона наполягла на операції, яка дала чоловіку змогу займатися спортом. А згодом вона ж розповіла про «Ігри нескорених». Так він вирішив спробувати сили у відборі на міжнародні змагання.
І види спорту Іван обрав не з легких ‒ велоспорт і пауерліфтинг. Перед оголошенням двадцятки переможців у відборі дуже нервувався, не спав, постійно оновлював стрічку новин, бо вже мав сумний досвід не потрапляння до команди.
«По мені судитимуть наших воїнів. Тому важливо не втратити марку»
‒ Коли назвали моє прізвище – не повірив. Одразу подивився у ноутбук, щоб переконатися, чи там є моє фото, і просто не тямився від радості. Нарешті мрія здійснилася! Ще більше потішило те, як відреагувала дружина, ‒ каже Іван.
Потому його тренування стали ще наполегливішими. Тепер Іван має нову мету ‒ мріє привезти до України «золото». Тому після роботи їде не додому, а у спортзал. Понад три години виснажливих тренувань не зупиняють. Навпаки, Іван зізнається, що заради перемоги України на міжнародних змаганнях, готовий тренуватися значно більше.
‒ Основне наразі завдання не підвести. Щоб те місце, яке я посів у збірній, виправдалося, ‒ каже Іван.
Каже, розуміє, що хоча концепція цьогорічних Ігор ‒ не за медалі, але хоче гідно представити країну, бо саме він та інші учасники збірної є обличчям усіх українських ветеранів.
‒ По мені судитимуть інших українських воїнів. Тому важливо не втратити марку.
‒ Тут ми реабілітуємося, бачимося з людьми, з якими є про що поговорити, надихаємося. Бо коли бачиш, що поруч займається спортом людина зі значно важчими пораненнями, бажання нити чи жаліти себе пропадає. Ми натхненні й мотивовані – це вже половина шляху до здійснення мети, ‒ каже ветеран.
Тож побажаємо незламному учаснику нашої збірної удачі й перемоги на «Іграх нескорених ‒ 2020».
