Одним із напрямів його діяльності є забезпечення харчування для військовослужбовців. Також у сфері його відповідальності — речове забезпечення в нашій армії. Що вже зроблено за цей період…
‒ У БТРі все палало. Хтось допомагав пораненим, хтось відходив від контузії, а хтось – вже не підіймався… В одну мить ми втратили сімох побратимів… Я ще хапався за зброю, комусь намагався допомогти, аж поки мені не дійшло, що я теж поранений, – згадав один із епізодів боїв за ДАП майор Євген Шаматалюк.
Офіцер – родом із Тульчина, що на Вінниччині. На початку війни був заступником командира роти в 79-й бригаді. Кордон із Кримом, Волноваха, Слов’янськ, Дмитрівка, ДАП… Для Євгена це не просто місця на карті…
– Наш перший бій відбувся 3 червня 2014-го біля Красного Лиману, де підрозділ потрапив у засідку, ‒ говорить Євген. ‒ Тоді й втратили першого побратима – Юрія Власенка. Саме там з’явилось відчуття, що йде реальна війна. Перша доповідь із цифрою 200… Раніше про це тільки в кінофільмах бачили, тож відчути все наживо було дуже складно. Після цього ми мали і далі виконувати бойове завдання, не піддаючись емоціям…
Як стверджує Євген, була деяка розгубленість, але водночас і розуміння, що несеш відповідальність за життя підлеглих. Ловиш на собі їхні погляди, які чекають від тебе рішення, наказу і весь страх минає. Під час бою не можна довго думати. Йде час, а це – життя людей…
У липні батальйон висунувся на прикриття держкордону. Там підрозділи бригади перебували на значній відстані один від одного. Тож необхідно було розвозити між цими опорниками продовольство та боєприпаси.
– 28 липня бригада була повністю оточена, – розповідає Євген. – Ніхто не знав, як далеко зайшов ворог. Нам поповнили боєкомплект і продовольство, волонтери привезли засоби захисту. Потрібно було це все передати бійцям. У разі раптового нападу противника автомобілі могли зупинити всю колону. Тому вирішили не ризикувати і вирішили сформувати колону тільки БТРів, а автомобільну техніку залишити в підрозділі.
Колона з шести БТРів із причепами встигла відвідати тільки два опорники… Переправились через річку Міус і вже біля Дякового – потрапили у ворожу засідку.
– У колоні всі були проінструктовані,‒ продовжує офіцер, ‒ що в такій ситуації мають збільшити швидкість до максимальної і відкрити вогонь по противнику. Все відбулося миттєво. Щойно почався обстріл – так і зробили. БТРи летять на всіх парах у вузький прохід через посадку, ворог б’є по нас із гранатометів, наші хлопці – відстрілюються. Ще мить – і я з товаришем злітаю з БТРа… З ноги цибенить кров, а я дивлюся вслід запилюженої колони і радію, що колона прорвалася. Колона прорвалася, а ми з товаришем залишились сам на сам із ворогом. Відкривати по них вогонь було б самогубством, адже ми не знали точної кількості противника і їхнього озброєння. Вирішили кинути їм гранату. Після вибуху стрілкотня припинилася. Ми пробігли окоп і вибігли з посадки. Поранення ставало все дошкульнішим і я не міг нормально рухатися. Повзком через поле ми рушили в бік наших позицій. Вийшли на зв’язок із командиром – майором Максимом Миргородським, доповіли, що колона потрапила в засідку, а я – поранений.
Швидко організували бронегрупу, яка вийшла на лінію вогневого враження по противнику. Ворог невпинно крив уже з АГС, але десантники атакували і зуміли забрати своїх.
– Нас підібрали десь за півкілометра від тої посадки. Але від прямого потрапляння снаряда в БТР, розплавленою бронею посікло ноги бійцю, який був зі мною. Він навіть жартував, що краще б вже повз півтора кілометра до своїх, ніж пересів у броню, ‒ пригадує Євген.
Далі був шпиталь і тривале лікування. Та вже на початку осені Євген повернувся в бригаду.
– Наприкінці вересня ми вже виконували бойове завдання в районі ДАПу. 28 вересня біля аеропорту точилися запеклі бої. В складі ротно-тактичної групи нас відправили з нового термінала – до старого, ‒ розповідає Євген. ‒ У цей момент наші два БТРи були атаковані й підбиті російськими танками, які ховалися в «зеленці». У БТРі все палало. Хтось допомагав пораненим, хтось відходив від контузії, а хтось – вже не підіймався… В одну мить ми втратили сімох побратимів… Я ще хапався за зброю, комусь намагався допомогти, аж поки мені не дійшло – я теж поранений. Якось вдалося вилізти з палаючого бронетранспортера. Бій не вщухав, а медик метушився між пораненими.
Під таким обстрілом евакуація була нереальною. Та все ж вночі – все затихло. Один ворожий танк підбив екіпаж Євгена Межевікіна, інший встиг втекти. Пізно вночі Євгену Шаматалюку зробили першу операцію в Покровську. Лікар зробив все, що міг. Та оскільки були множинні поранення черевної порожнини, повторна операція пройшла вже наступного дня у Дніпропетровській обласній клінічній лікарні імені Мечникова.
– Після такого поранення я довго відновлювався. Та вже у квітні 2015-го знову повернувся до своїх у бригаду, ‒ каже Євген.
Згодом Євгена призначили заступником командира батальйону. А в 2016-му – начальником штабу батальйону. Рік тому ‒ начальником відділення бойової підготовки 95-ї бригади. За цей час в нього було ще чимало відряджень до району бойових дій. Та бої 2014-го року, за словами майора Євгена Шаматалюка, закарбувались у пам’яті назавжди.
