Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Дивлячись на цього хлопця, мимоволі захоплюєшся його ставленням до життя. У 22 роки він закінчив військовий університет, а менш ніж за рік одним із перших вирушив захищати Україну від агресора.
Десантник Віктор Легкодух — командир розвідвзводу 1-го батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади з весни 2014-го понад півроку воював у найгарячіших точках Донбасу. Під час мінометного обстрілу зазнав численних осколкових поранень. Частина снаряду пошкодила спинний мозок і ледь не позбавила життя. Лікарям вдалося врятувати відважного офіцера, однак пошкодження виявилось надто серйозним і Віктор лишився прикутим до візка. Хоча «прикутий» – не зовсім вдале слово. Попри все хлопець не шкодує сил та не перестає жити на повну. Вже за кілька днів після операцій просто на лікарняному ліжку почав відновлювати заняття спортом, зустрів майбутню дружину і досягнув поставленої два роки тому мети – стати учасником національної збірної «Ігор нескорених». А три місяці тому ще й відновився на службі та отримав чергове військове звання.
Завжди веселий, активний і цілеспрямований Віктор Легкодух нині посилено готується до міжнародних змагань INVICTUS GAMES 2020, які відбудуться в травні наступного року в Нідерландах. Що ж його надихає та звідки бере сили завжди досягати мети, офіцер розповів кореспонденту АрміяInform під час перших тренувальних зборів української команди на Олімпійській тренувальній базі у Конча-Заспі
У польовий лазарет везти не ризикнули. Інакше б ми з вами зараз не розмовляли
Розмову з Віктором розпочали одразу після його тренувань з греблі на тренажерах. Для нього це основний вид спорту на змаганнях.
Добряче виснажений, але сповнений драйву і жаги до спорту офіцер дивує якоюсь просто надлюдською витримкою та… філігранною українською. Львів’янин? – перша думка з огляду на специфічну вимову… Ще раз дивлюся у досьє – ні, родом із Дніпропетровської області, містечко Покровське…
Як виявилося, вже багато років Віктор проживає у Львові. Сюди приїхав ще до війни, бо вступив до академії Сухопутних військ. Навчався на факультеті аеромобільних військ та розвідки.
У червні 2013-го потрапив на службу до 25-ї окремої десантно-штурмової бригади, тож повернувся до Дніпра, а вже 1 березня 2014 року вирушив на схід. Амвросіївка, Старобілля, Старобешівський район, Дебальцеве… Це далеко неповний перелік топонімів, де його розвідвзвод прокладав шлях своєму батальйону. Вони брали й утримували важливі висоти, визволяли міста від російських терористичних збройних формувань… А 16 серпня розділило його життя на «до» і «після».
– Це була міна… Взвод проводив розвіддозор бригади. Потрапив під мінометний обстріл, які росіяни влаштовували щодня. У нас були поранені і вбиті… На 3-4-й раз міна впала просто поруч. Осколок зайшов у спину, зламав хребет і пошкодив спинний мозок, – каже Віктор
Зі страшними опіками, осколками по всьому тілу й численними переломами воїна з поля бою евакуювали одразу до Харкова.
– На щастя, у польовий шпиталь везти не ризикнули. Інакше б, ми з вами зараз би не розмовляли, – каже Віктор.
На другий день після виписки зі шпиталю познайомився з майбутньою дружиною
Далі – довгих 7 місяців безкінечних складних операцій та важкої реабілітації у шпиталях – Харків, Одеса… Вже рідний за роки навчання Львів.
Але занепадати духом часу у Віктора не було. Бо познайомився зі своєю майбутньою дружиною Галиною.
– На другий день після виписки зі шпиталю, в реабілітаційному центрі до мене прийшла молода жінка за документами. Її організація – медична лабораторія – збиралася відправити мене на обстеження до Варшави… А ввечері зателефонувала, запитала, чи можна провідати, і взяла із собою сестру, – розповідає Віктор.
Ті гостини стали знаковими Для Віктора й Галини. Одразу почали спілкуватися практично щодня. А за 7 місяців після знайомства – одружилися. І хоча пишного весілля з костюмами й сукнями у пари не було, вони разом вже чотири роки.
– Дружина – моя найбільша підтримка. Вона завжди поруч. І на змаганнях у Нідерландах – також. А потім… якщо кохана не проти, маю плани надолужити відсутність білої сукні й повінчатися.
Спортивний «наркоман»
Нині дружина спостерігає за тим, як Віктор активно готується до міжнародних змагань. Здається, і сама, наче тренер, засвоїла тонкощі й техніку виконання вправ. Тож допомагає порадами не лише чоловікові, а й його товаришам зі збірної. Тішиться успіхами чоловіка, його наполегливим і рішучим характером. Адже «Ігри нескорених» йому «підкорилися» не одразу.
– Заняття спортом відновив з осколком у хребті, практично між операціями ще в Одесі. Спочатку брав кілограмові гантелі, потім дво-, трикілограмові. Мені казали, що я – спортивний наркоман. Але ж спорт – це рух, а рух – це життя. Це надає енергії, змушує не спинятися, ставити перед собою цілі і досягати їх. І коли три роки тому дізнався про «Ігри нескорених», одразу зрозумів – спробую сили у відборі, – розповідає офіцер.
Та потрапити до національної збірної виявилося завданням не з простих. Вдалося йому це лише з третьої спроби…
– Вперше змагався за місце в команді у 2017 році. Тоді спробував себе у пауерліфтингу. Потрапити до команди не вдалося. Спроба наступного року теж не мала успіху. Хоча тоді пересів на веслувальні тренажери і сподівався на успіх, бо цей вид спорту більше припав до душі. Адже він добре сприяє зміцненню спини. Оскільки маю поранення саме хребта, то чим міцніший м’язовий корсет, тим краще фізично почуваюся, – каже Віктор.
Окрім «Ігор нескорених», кинув собі іще один виклик
Гребля на тренажері – основний вид спорту Віктора. Ще представлятиме країну на міжнародній арені з нової для України дисципліни – хенд-байку – це ручний велосипед, а також у штовханні ядра.
Окрім «Ігор нескорених» Віктор кинув собі іще один виклик – нещодавно поновився на службі, отримав звання капітана, і від жовтня став викладачем кафедри вогневої підготовки у львівській академії Сухопутних військ. Тепер зможе ділитися знаннями й досвідом з курсантами.
– Хлопці до мене ставляться з повагою, мабуть, тому, що маю реальний бойовий досвід. Бачу, що вони дуже хочуть навчитися воювати і таки завершити цю війну нашою перемогою… – каже Віктор Легкодух
Тож щойно ухвалили закон про можливість для воїнів, попри поранення, проходити військову службу – одразу відновився. Каже, що такі зміни в законодавстві – неабиякий стимул для військових. Адже він гарантує, навіть якщо зазнаєш поранення, утримання в армійській «обоймі».
– Українські воїни – справжні бійці – нескорені, незламні. Проєкт Invictus для мене – саме про це. Також хочу нагадати про нас і наші реалії світові, – каже офіцер.
Віктор Легкодух продовжує тренування у Львові разом із ще трьома львів’янами, які цьогоріч потрапили до збірної. З ними, каже, уже потоваришував і почувається наче в родинному колі.
– Про конкуренцію тут навіть не йдеться. Кожен радіє успіху іншого. Звісно, всі мають амбіції, десь сподіваються таки вибороти медалі. Але навіть якщо цього не станеться, ніхто не засмутиться. Адже «Ігри нескорених» – не лише про спорт. Це людські взаємини, командний дух, підтримка, дружба, гарт, рух… Що важливіше за будь-які нагороди й медалі.
Наполегливістю і незламністю наших воїнів не захоплюватися просто неможливо. Наразі їхні тренування в розпалі. Залишається побажати їм удачі і насолоди від кожного дня на шляху до мрії!
