Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Старший лейтенант ЗСУ Олексій Бобчинець у 22 роки пішов захищати країну. Служив у 137-му окремому батальйоні морської піхоти. Залишився без нижньої кінцівки, коли підірвався на протипіхотній міні в Павлополі. Але завдяки спорту повернувся до нормального життя – далі служить у війську, виборов «золото» в марафоні морської піхоти у Вашингтоні та увійшов до збірної України на міжнародних змаганнях INVICTUS GAMES 2020, які відбудуться в травні наступного року в Нідерландах. Про щоденні тренування, гарт та про те, що і хто допомагає офіцеру тримати незламний дух і досягати поставлених цілей, Олексій Бобчинець розповів спеціально для АрміяInform
«Щодня змінюю звичайний протез на біговий, щоб пробігти 4-7 кілометрів на стадіоні»
Олексій розповідає про те, як починається його день: «Щодня змінюю звичайний протез на біговий і долаю 4-7 кілометрів на стадіоні. Далі – спортзал і фізичні вправи. Спочатку – присідання, потім – підтягування на перекладині. Тренуюсь не менше години, сім днів на тиждень».
Такий режим посилених тренувань замінює Олексію реабілітацію після поранення та допомагає розвантажити мозок після важких буднів.
Олексій Бобчинець військовим мріяв бути змалку. Каже, а як інакше, народився ж у родині десантника! Саме тато навчив хлопця бути завжди сміливим і ніколи не здаватися. Одразу після школи він вступив до Одеської військової академії на факультет десантно-штурмових військ. А переїхавши до Одеси з рідного міста Славутича, що на Київщині, на навчання, лишився тут жити.
На фронт Олексій потрапив у 2016-му, тоді йому було 22 роки. Служив у 137-му батальйоні морської піхоти на Маріупольському напрямку. На передовій – майже рік. Служив би довше, якби не поранення.
Це сталось у 2017-му. Олексій був командиром взводу. Із сержантом оглядав позиції поблизу Павлополя. І підірвався на протипіхотній міні.
– У нас на позиції був АГС. На ранок із сержантом – командиром позиції – пішли перевіряти його цілісність. Перевірили, накрили маскувальною сіткою. Я зробив десь кроки три назад і потрапив на ворожу протипіхотну міну, – розповідає Олексій.
Від вибухової хвилі його відкинуло на живіт. Увесь цей час військовий був при тямі, намагався підвестися. Але потім побачив, що його ноги вже немає.
– Перевернувся на спину, підняв голову і побачив, що однієї ноги немає. Потім почали вивозити з позиції, – пригадує офіцер.
Твоє завдання – вижити!
Офіцера одразу евакуювали до Маріуполя. Надали допомогу. Потім – Дніпро. Далі – столичний військовий шпиталь. Реабілітація була важкою і тривалою, йому встановили протез.
Ще в Маріуполі, перемагаючи біль, згадав телефонний номер дружини, навіть не один, а два.
– Вирішив про травму повідомити коханій одразу, бо потім хтозна наскільки зникну. Не хотів, щоб вона хвилювалася зайвий раз, – розповідає Олексій.
Каже, що хоча думки про те, що ніколи не буде таким, як раніше і засмучували, але єдине, в чому ні хвилини не сумнівався – кохана підтримає в будь-якому стані. Бо дівчина – корінна донеччанка, не з чуток знає і бачить, що таке війна.
– Коли проводжала на фронт, одразу сказала: «Ніколи не сумнівайся, що б з тобою не трапилося – ти мені будеш потрібен завжди і в будь-якому стані. Твоє завдання – вижити!» Так я і зробив – вижив, – каже Олексій Бобчинець.
Дружина підтримує його скрізь і в усьому. Головний секрет, каже, – дуже любить. Це надає сил долати будь-які труднощі. До життя з протезом досі звикає, постійно доводиться пристосовуватися. Нині, попри травму, Олексій продовжує військову службу в академії ВМС і активно займатися спортом – бігом, плаванням, їздою на велосипеді. Адже понад усе хотів повернутись до звичайного життя після поранення і зрозумів, що це можливо.
– Спорт допомагає розвиватися і ставати пристосованішим, сильнішим, витривалішим. Просто лежати, склавши руки, – не про мене. Намагаюся жити так, як казав тато мій, не занепадати духом – ми ж чоловіки, – розповів військовик.
Про «Ігри нескорених» Олексій дізнався у перший рік, коли Україна долучалась до них – 2017-го. Одразу вирішив спробувати свої сили. Заповнив анкету, пішов на відбір, але до Національних змагань потрапити не вдалося. Довелося спостерігати за змаганнями і вболівати за нашу збірну з екрана телевізора.
Попри невдачу він мріяв потрапити на міжнародні змагання – постійно наполегливо тренувався і навіть узяв участь у марафоні морської піхоти у Вашингтоні, де виборов «золото».
– Це, передусім, перемога над собою, гордість, що зміг виконати завдання, яке поставив перед собою, – розповідає військовий.
Водночас здійснилася і мрія потрапити до збірної України на «Іграх нескорених – 2020». Олексій знову заповнив анкету, пройшов етапи відбору і в жовтні дізнався, що нарешті він є одним із тих, хто представлятиме нашу країну в Нідерландах.
– Дуже пишаюся, що зміг. Відчував, як вірили в мене друзі й рідні, тому просто не міг підвести, – говорить Олексій.
На «Іграх нескорених» Олексій змагатиметься з легкої атлетики і плавання. Тож побажаємо відважному й завзятому нескореному успіху та сил для нових перемог!
