Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Із липня цього року АрміяInform періодично відвідує церемонію вшанування загиблих у Залі пам`яті Міністерства оборони України. Після таких візитів ми готуємо статті про героїв ‒ на основі розповідей людей, які приїхали вшанувати їх пам’ять. Але не у всіх рідних, побратимів є змога навідати Залу. Тож цього разу наш кореспондент під час відрядження до міста Володарка, що на Київщині, зміг познайомитись із батьком загиблого у 2015-му Тараса Ковальського, бійця 44-ї окремої артилерійської бригади.
Володимир Анатолійович Ковальський знає про церемонію у Міноборони, але не зміг приїхати до Києва 29 жовтня – у день, коли загинув його син.
Спілкуємося у приміщенні Володарського музею Українсько-російської війни, де є окремий стенд, присвячений загиблим володарчанам.
У морзі Тараса впізнали за ніжкою
‒ Народився Тарас у Завадівці Володарського району. Після школи пішов до училища, потім – рік строкової служби в армії. Демобілізувався. А вже 23 квітня 2015-го знову призвали… Зранку 29 жовтня іще спілкувались з сином, а вже на вечір зв’язку не було. Зателефонували із Міністерства оборони, підтвердили, що він справді загинув. Підполковник Ларін, це командир Тараса, зателефонував до нас і каже, що прокуратура не віддає тіло, потрібно приїхати й забрати. Моя дружина поїхала у Сватове із середнім сином ‒ у нас є ще два сини. Тарас був старшим. Приїхала у Сватове, дякую, люди там прихистили. Пішла до моргу, впізнала понівечене тіло сина за ніжкою… ‒ згадує батько.
10 листопада у Володимира Анатолійовича був ювілей – 50 років, а ховали сина вже за два дні.
‒ Це такий мені на все життя «подарунок» був. Коли привезли дитину, я попросив, щоб показали тіло. А дружина не витримала: «Що ти там не бачив?» Так ми й поховали… Десь щось просиш нині (як батько загиблого. – Ред.), то відчуваєш, що ти нікому не потрібний. Але ж коли дитину призвали, він не втік, а пішов воювати. Командир Тараса так і сказав, що він був військовим, відданим армії.
«Хіба мій син винен, що не повернувся додому?»
Батько розповідає, що син телефоном завжди розповідав про службу: «У мене все добре». Не хотів турбувати рідних.
‒ Ми по телевізору побачили, коли почали вибухати склади боєприпасів у Сватовому… Тарас тоді першим передав інформацію, щоб виводили людей. Усього чотири хлопці там загинули. Наш син серед них був наймолодшим – два тижні не дожив до 23-річчя… Уже чотири роки Тараса немає. Рік ми думали, що це все ж таки помилка. Спочатку важко було. Та й нині нелегко. Їдеш у маршрутці, показуєш посвідчення, що у мене дитина загинула, що маю право користуватись пільгою. А тобі відповідають: «Вас таких багато».
На закінчення розмови Володимир Анатолійович скаржиться на ставлення чиновників до себе, яке відчув за роки, коли сина не стало:
‒ Говорив мені колишній голова Володарської райдержадміністрації про нашого Тараса: «Його туди ніхто не посилав!» Не можна ж так казати… Колись одному чиновнику, який підвищив на мене голос, відповів: «Дорогий мій, ти на мене не кричи. Питаю: діти є? Солодко сплять? А моя дитина загинула, щоб твої діти жили. Хіба мій син винен, що не повернувся додому?»
…Указом Президента України № 9/2016 від 16 січня 2016 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Тарас Володимирович Ковальський нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Фото – Дмитро Юрченко
