Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Із липня цього року АрміяInform періодично відвідує церемонію вшанування загиблих у Залі пам`яті Міністерства оборони України. Після таких візитів ми готуємо статті про героїв ‒ на основі розповідей людей, які приїхали вшанувати їх пам’ять. Але не у всіх рідних, побратимів є змога навідати Залу. Тож цього разу наш кореспондент під час відрядження до міста Володарка, що на Київщині, зміг познайомитись із батьком загиблого у 2015-му Тараса Ковальського, бійця 44-ї окремої артилерійської бригади.
Володимир Анатолійович Ковальський знає про церемонію у Міноборони, але не зміг приїхати до Києва 29 жовтня – у день, коли загинув його син.
Спілкуємося у приміщенні Володарського музею Українсько-російської війни, де є окремий стенд, присвячений загиблим володарчанам.
У морзі Тараса впізнали за ніжкою
‒ Народився Тарас у Завадівці Володарського району. Після школи пішов до училища, потім – рік строкової служби в армії. Демобілізувався. А вже 23 квітня 2015-го знову призвали… Зранку 29 жовтня іще спілкувались з сином, а вже на вечір зв’язку не було. Зателефонували із Міністерства оборони, підтвердили, що він справді загинув. Підполковник Ларін, це командир Тараса, зателефонував до нас і каже, що прокуратура не віддає тіло, потрібно приїхати й забрати. Моя дружина поїхала у Сватове із середнім сином ‒ у нас є ще два сини. Тарас був старшим. Приїхала у Сватове, дякую, люди там прихистили. Пішла до моргу, впізнала понівечене тіло сина за ніжкою… ‒ згадує батько.
10 листопада у Володимира Анатолійовича був ювілей – 50 років, а ховали сина вже за два дні.
‒ Це такий мені на все життя «подарунок» був. Коли привезли дитину, я попросив, щоб показали тіло. А дружина не витримала: «Що ти там не бачив?» Так ми й поховали… Десь щось просиш нині (як батько загиблого. – Ред.), то відчуваєш, що ти нікому не потрібний. Але ж коли дитину призвали, він не втік, а пішов воювати. Командир Тараса так і сказав, що він був військовим, відданим армії.
«Хіба мій син винен, що не повернувся додому?»
Батько розповідає, що син телефоном завжди розповідав про службу: «У мене все добре». Не хотів турбувати рідних.
‒ Ми по телевізору побачили, коли почали вибухати склади боєприпасів у Сватовому… Тарас тоді першим передав інформацію, щоб виводили людей. Усього чотири хлопці там загинули. Наш син серед них був наймолодшим – два тижні не дожив до 23-річчя… Уже чотири роки Тараса немає. Рік ми думали, що це все ж таки помилка. Спочатку важко було. Та й нині нелегко. Їдеш у маршрутці, показуєш посвідчення, що у мене дитина загинула, що маю право користуватись пільгою. А тобі відповідають: «Вас таких багато».
На закінчення розмови Володимир Анатолійович скаржиться на ставлення чиновників до себе, яке відчув за роки, коли сина не стало:
‒ Говорив мені колишній голова Володарської райдержадміністрації про нашого Тараса: «Його туди ніхто не посилав!» Не можна ж так казати… Колись одному чиновнику, який підвищив на мене голос, відповів: «Дорогий мій, ти на мене не кричи. Питаю: діти є? Солодко сплять? А моя дитина загинула, щоб твої діти жили. Хіба мій син винен, що не повернувся додому?»
…Указом Президента України № 9/2016 від 16 січня 2016 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Тарас Володимирович Ковальський нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Фото – Дмитро Юрченко
