П’ять років тому, 18 грудня 2014 року, на Луганщині під містом Щастям у бою обірвалося життя двох захисників України. Одним із них був командир розвідувального підрозділу 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» ЗСУ 38-річний молодший сержант Сергій Оврашко (позивний «Динаміт») – активний учасник Революції Гідності, що дістав поранень, коли захищав Євромайдан, а потім, продавши власний успішний бізнес і покинувши дружину та двох дітей, добровольцем пішов на фронт. У серпні 2014-го Сергій дістав тяжких поранень, і, не долікувавшись, повернувся до лав «Айдару».
Разом із «Динамітом» смертю героя загинув 32-річний доброволець з Грузії, бойовий офіцер, який мав грізний позивний «Чужий» – Александр (Алеко) Гріголашвілі, теж батько двох дітей. За два дні після трагедії на столичному Майдані Незалежності відбулася панахида, після якої тіло Сергія відправили до рідної Хмельниччини, а його грузинський побратим вирушив у останню подорож в далеке місто Кутаїсі. Поховання відбулося без офіційних військових почестей, проте у ньому взяли участь сотні земляків і місцеві поліцейські віддавали військове вітання труні, вкритій державними прапорами Грузії та України.
Монолог про велике кохання
Алеко Гріголашвілі судилося стати першим із 11 уродженців Грузії, які віддали життя за Україну. Автору цих рядків згодом вдалося розшукати в одній із соцмереж його дружину Крістіну і ми удвох, долаючи мовний бар’єр та біль від втрати, разом склали для сторінки волонтерського Інтернет-проєкту «Книги пам’яті полеглих за Україну» біографію воїна-добровольця, справжнього патріота, у який чимало яскравих деталей. Цей текст – своєрідний монолог про велике кохання…
Отже, про героя згадує його дружина Крістіна: «Алеко Гріголашвілі народився 16 лютого 1982-го в Кутаїсі. У 6-річному віці, після того як померла його мама Ніно, Алеко всиновив дідусь (батько матері), який виростив і виховав його.
Під час війни в Абхазії (1992 – 1993 рр.) Алеко втік з дому на фронт, щоб захищати свій народ. Він знайшов притулок в одному з підрозділів грузинської армії, де тривалий час був свідком цих трагічних подій.
2002 року Алеко закінчив (з відзнакою) юридичний факультет Державного університету імені Акакія Церетелі, впродовж року проходив стажування в Генеральній прокуратурі Грузії. Пізніше три роки займався приватним бізнесом – очолював власне інтернет-кафе. Алеко з дитинства займався спортом – був чемпіоном Тбілісі зі змішаних єдиноборств, пізніше був тренером.
2006-го призваний на строкову службу до Збройних Сил Грузії, пізніше залишився там служити за контрактом, отримавши офіцерське звання. Служив зв’язківцем, інструктором розвідувальних підрозділів. Із 22 червня 2007-го по 9 січня 2008 року в складі 3-ї піхотної бригади ЗС Грузії брав участь у миротворчій операції в Іраку, нагороджений Медаллю армійських досягнень Армії США (наказ командувача Мультинаціонального корпусу в Іраку № РО 048-041 від 17 лютого 2008 року) й іншими нагородами.
У серпні 2008 року брав участь у бойових діях із захисту батьківщини від російського вторгнення, поранений у ногу, але не залишив підрозділ. Через наслідки поранення за рік у званні капітана вимушено звільнився зі Збройних Сил за станом здоров’я. Працював ІТ-менеджером у державній компанії United Water Supply Company в Кутаїсі та Горі.
Із 2011 року служив у підрозділі фінансової поліції. У званні старшого лейтенанта поліції 15 жовтня 2014-го вирішив звільнитися за власним бажанням, щоб їхати в Україну і допомогти її народу в боротьбі з російським агресором. Вважав, що це його війна, бо українці допомагали грузинам в Абхазії. У ці дні він писав у соціальній мережі: «Нікого не засуджую, але якщо чесно, я підірву себе, ніж у полон здаватися. Краще [забрати] за собою 5 або 10, ніж у полон… Помирати в бою за Свободу і за Правду не страшно. Я і багато офіцерів завжди боялися померти в ліжку від старості. Це воля Господа – хто, де і коли. Головне – жити правильно…»
18 жовтня Алеко полетів в Україну, де став одним із перших бійців «Грузинського національного легіону», саме він придумав для цього добровольчого формування нарукавний знак. Він прислав мені ескіз, щоб я замовила такі нашивки, і за тиждень до його загибелі отримав від мене посилку. Чоловік загинув з цим знаком на плечі, нині цей символ носять багато грузинських добровольців.
Його позивний був «Чужий» (за назвою персонажа відомого фантастичного фільму). Після того, як Алеко став героєм кількох телевізійних сюжетів, друзі жартома написали йому, мовляв «ти став зіркою», на що він відповів: «Моя зірка – Грузія, і я все зроблю, щоб вона завжди сяяла».
У Тбілісі на стінах будинків багато графіті з портретом Алеко і написом «Слава героям!»
У батальйоні «Айдар» був інструктором розвідників і снайпером. Дуже поважав Сергія з позивним «Динаміт», говорив, що з ним добре в розвідці: він чує кожен шурхіт. Також подружився з одним із українських бійців, якого звати Аркадієм. Часто говорив, що після війни обов’язково запросить його в Грузію. Але сталося так, що моє щастя вбили під українським Щастям – Алеко загинув разом з «Динамітом». А Аркадій вперше приїхав до Грузії – в групі, яка привезла тіло мого чоловіка…
Влада не дозволила поховати Алеко на почесному місці, відведеному для воїнів-героїв. Але люди в Грузії вважають інакше і дуже поважають його. Наприклад, у Тбілісі на стінах будинків багато графіті з портретом Алеко й написом «Слава героям!».
Ми були хорошими друзями, не тільки чоловіком і дружиною… Наша дочка Ніно (на момент загибелі батька їй було три роки) досі чекає його, щодень плаче, що не чує його голос по телефону, – адже Алеко завжди телефонував їй перед сном… Українські волонтери передали мені подарунок для Ніно – срібний оберіг у вигляді тризуба.
Нині іноді запитую себе – що б я зробила, якби була можливість повернути час? І всякий раз відповідаю: зробила б так само, і не завадила Алеко йти боротися за Свободу. Це дуже важкий вибір, але це правда…»
Додамо, що Указом Президента України від 26 лютого 2015-го молодшого сержанта Сергія Оврашка посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. На жаль, єдиною посмертною нагородою Алеко Гріголашвілі стала медаль Української православної церкви Київського патріархату «За жертовність і любов до України». Члени його родини не отримали жодних компенсацій та пенсій. Хочеться сподіватися, що ситуація зміниться після того, як набудуть чинності зміни до законодавчих актів України щодо надання статусу та соціальних гарантій окремим особам із числа учасників антитерористичної операції, а саме – добровольцям, які захищали Україну, не перебуваючи у списках силових структур. Гадаю, 17-річний син Алеко та його донька, якій нині 8 років, заслуговують на гідну оцінку подвигу, який здійснив їхній батько.
