Але відкриті дані вже дозволяють відновити масштаб втрат, який Москва намагається приховати. Російська влада може не називати кількість загиблих у…
Сьогодні, 14 грудня, в Україні вшановують учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Людей, які в перші дні робили все можливе, аби нейтралізувати наслідки катастрофи, серед нас залишились одиниці… Нам вдалось поспілкуватись із, без перебільшення, унікальною людиною – генерал-майором у відставці Борисом Нестеровим. Починаючи з ночі 26 квітня й по 10 травня 1986 року Борис Олександрович керував роботою всієї армійської авіації з даху готелю «Полісся», що в Прип’яті. Військовий льотчик особисто здійснив 51 бойовий виліт над зруйнованим четвертим реактором, а його загальний наліт в атомному пеклі становить майже 30 годин.
Борис Нестеров отримав шалену дозу опромінення, підірвав здоров’я, переніс п’ять складних операцій… І це насправді диво, що він залишився живим, адже в Прип’ять чоловік прилетів одразу після пожежників. Їх усіх не стало в перші два тижні після аварії… Нині йому 84 роки, проживає в Херсоні, має двох діток та чотирьох онуків, за його плечима 34 роки льотної служби… Він не часто вдягає форму із двома орденами Червоної Зірки, сирійським бойовим орденом «За мужність», десятками медалей… Та, коли починає пригадувати події 33-річної давнини, стає зрозуміло – не варто шукати архіви, адже безпосередні свідки подій зовсім поряд… Поки що…
Нам буденно сказали, що на електростанції пожежа, та її загасили, все нормально. ми і не уявляли, що вже за тиждень почнуть помирати пожежники…
— 1986-го я служив у Києві заступником командувача армійської авіації. Кожного ранку ми збирались на командному пункті авіації, а оперативний черговий доповідав про обстановку. Ось і зранку 26 квітня черговий буденно сказав, що на Чорнобильській електростанції трапилась пожежа, але її загасили і вже все нормально. Ми навіть уваги особливої на це не звернули. Над станціями армійська авіація не літає, ці об’єкти для нас – закриті. Навіть не уявляли всього масштабу, а вже за тиждень почнуть помирати пожежники… Щоправда, командувач після завершення наради сказав все ж бути готовими для виконання радіаційної розвідки. У нас на вертольотах Мі-8 стоять спеціальні прилади, які розраховані на 500 рентгенів. Увечері пролунав дзвінок: «Машина за вами вже виїхала, терміново прибути на командний пункт». Виявилось, що обстановка серйозніша, ніж ми думали… Я вилетів на вертольоті Мі-8… Спочатку до Чернігова, потім до Кіровоградщини, де прийняв вертолітний полк, що вже був піднятий по тривозі… Переліт був дуже важким, погода, м’яко кажучи, не льотна. Ніяк не вщухала гроза, доводилось обходити грозові осередки… Приземлились вдало… Та це був лише початок…
Температура на термометрі за секунду піднялась із 12 градусів до 65… пізніше ми дізнались, що в самому реакторі близько 10 000 рентгенів, а температура становила 1200 градусів
– Вже о шостій ранку я та мій колега Олександр Серебряков вилетіли на станцію. Потрібно було сісти на міський стадіон і поступити в розпорядження урядової комісії. Де той стадіон – ми й гадки не мали. Тільки підійшли до міста – прилади затріщали, у навушниках – суцільний грім… Температура на термометрі за секунду піднялась із 12 градусів до 65. Пристрій для ведення радіаційної розвідки сходу зашкалив до 500 рентгенів. Глянули, а прямо під нами – реактор. По периметру – вогонь, ніби сталь вариться, знизу все згоріле…. Це пізніше ми дізнались, що в самому реакторі близько 10 000 рентгенів, а температура становила 1200 градусів… Ось так, перша розвідка виявилась трохи незапланованою…
Очолив 147 вертолітних екіпажів із усього радянського союзу
– Тоді, 27-28 квітня до Прип’яті прибули вертольоти з усього Радянського Союзу, я очоловив 147 вертолітних екіпажів. Аби нейтралізувати наслідки радіації, вантаж із суміші піску, свинцю, бору та доломіту вагою від трьох до семи тонн скидали близько тижня практично без зупинки. Звісно, я як командир скидав мішки першим. Треба було самому все пройти і побачити, чітко уявляти всю картину перед тим, як відправити людей на роботу. Спочатку ми завантажували по 9-10 мішків у вантажний відсік. Я знижував швидкість до 60 км/год, а бортовий технік кидав пісок у реактор. Надто низько ми опуститись не могли, там стояла вентиляційна труба висотою 180 метрів, тож максимально підійти вдавалось лише на двісті метрів. Ми розуміли, що така робота не приносить очікуваного результату. Тому довелось злітати в Чернігів. На місцевому аеродромі ми знайшли гальмівні парашути, що вже відпрацювали своє, в які можна було покласти п’ятнадцять-двадцять мішків за один політ.
Скинули в реактор більше п’яти тонн суміші, показники вдалось знизити із 10 000 до 300 рентгенів
– Ми скинули в реактор більше п’яти тонн суміші. На четвертий день прилад показав – 300 рентгенів. Тобто нам вдалось знизити показники в десятки разів. Це дорогого варте… Вже минуло чимало років, а я й досі пам’ятаю, як ввечері, подивившись на реактор, можна було побачити вогняний купол. Краса – неймовірна, якщо не знати, яку загрозу вона становить… До речі, ми абсолютно чітко усвідомлювали, на яку небезпеку йдемо. Це ж біла смерть, нас цього ще в училищі навчили. Та 90 відсотків із вертолітників, які працювали в Прип’яті, пройшли Афганістан, були добре загартовані… Що вдієш, людям потрібна допомога! Не чув жодної відмови. Я прилетів одразу після пожежників. Усі 28 пожежників один за одним протягом півтора-двох тижнів пішли з життя. Я на той час вже був досвідченим, не надто сентиментальним… Та це було страшно…
Колони автобусів розтягнулись на кілометри
– Процес евакуації я бачив згори. Колона автобусів розтягнулась на кілометри. У Прип’яті ж проживало 52 тисячі людей, доволі багато. Попередньо людям оголосили, що евакуація – тимчасова, місто потрібно покинути десь на тиждень. Хтось розумів, що це назавжди, хтось – ні. Одна сім’я примудрилась залишити рідну матір, аргументуючи тим, що вже за тиждень повернуться сюди. Я в цей час керував польотами з даху 9-поверхівки, що в кілометрі від реактора. Бабуся доповзла до вікна, розбила його і покликала на допомогу. Екіпаж побачив її. Вивезли. І подібних випадків немало…Ще врізалось у пам’ять, як перед евакуацією відкрили всі магазини, наливайки, безкоштовно роздавали пиво, коньяк, горілку… Бачив людей, які раділи й казали: «Яка турботлива влада!»
Медики писали з нас наукові праці
– Третього травня ми скидати суміші перестали. Виник ризик, що відбудеться черговий, не менш масштабний вибух. Адже під дією ваги та температури могла прогоріти платформа реактора, а під нею, в той час була вода, необхідна для його охолодження. Якби ми її не викачали, а шахтарі не зробили підкопи й не залили все бетоном, міг статись ще один вибух. Екіпажі вивезли в центральний науково-дослідний госпіталь. Я ж залишився ще на тиждень, адже треба було продовжувати розвідку. Коли командувач дізнався, що я досі там, наказав – терміново до госпіталю. Там медики досліджували нас, брали матеріали, писали наукові праці. Такого досвіду в них, та і в усьому світі ще не було… Чорнобиль забрав багатьох моїх друзів, колег… Одногрупник-борттехнік розбився в жовтні, коли заливали клеєвою сумішшю дах машинного залу ЧАЕС, старший інспектор, мій земляк, помер від онкології… На жаль, список можна продовжувати дуже довго… Я й сам переніс 5 операцій і досі не розумію, як вижив….
Фотографії із особистого архіву Бориса Нестерова
