Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Коли в 2014-му в наш БТР залетіла граната з ворожих окопів, 21-річний солдат-контрактник Владислав Кузнєцов не розгубився — схопив її та кинув куди подалі. Уже за мить стало зрозуміло, що від богатирського кулака майже нічого не лишилося…
Глянувши на скривавлені шматки шкіри та кісток, що залишилися від руки, хлопець зумів лише промовити: «О це так…» Та хоч як би непросто було молодому воїнові, він не розмірковував про несправедливість буття. Після лікування він із протезом повернувся на службу до війська. А кілька місяців тому здійснилась амбітна мрія хлопця — стати офіцером.
Ми зустрілись у Вінниці, де нині вже молодший лейтенант Владислав Кузнєцов, «Народний герой України» проходить лікування у Військово-медичному клінічному центрі. Та навіть лікування не може надовго вкласти його в ліжко… Виступи в школах, зустрічі з друзями, побратимами… Зловити його — ще той квест…
— Я відразу вирішив, що залишатимусь в армії, хоч і з протезом, — ділиться Владислав. — Насправді, зовсім небагато тих, хто розуміє таке прагнення… Десятки разів чув: «Ще не навоювався?», «Ти що, божевільний?» Звісно, профіль довелося трішки змінити. Після поранення я пішов служити солдатом-електриком до школи повітрянодесантної підготовки. Паралельно вступив на заочне відділення до ХНУПСу.
Після завершення навчання отримав сержантські погони і почав збирати документи для здобуття першого офіцерського звання. Документи довго блукали бюрократичними коридорами, був опір військової лікарської комісії, проте десантник таки досяг свого. Перші офіцерські погони йому особисто вручав командувач ДШВ.
— Для мене стати офіцером, як підкорити вершину гори. Чесно скажу, мені було не надто принципово, де далі служити. Головне, щоб служба була цікавою. Думав, направлять у підрозділ, про існування якого я навіть не здогадуюсь. Та, зрештою, опинився у навчальному батальйоні в Житомирі. Нині я — командир взводу, викладач.
Хлопець розповідає, що поряд з ним служить ще один боєць із протезом, а ще — чимало хлопців, які пройшли важкі бої, мають поранення і контузії. Тож у підрозділі Владиславу не роблять жодних поблажок. Це і не потрібно, адже зі своїми обов’язками він справляється добре.
— Іноді буває, що дають якесь завдання, а потім чую: «Ой, у тебе ж руки немає! Відбій!» Я переконую, що впораюсь, адже за роки пристосувався практично все робити сам. Але такі випадки рідкісні. Навіть у зону ООС хочу поїхати, впевнений, що і там впораюсь. От нещодавно у нас були навчальні стрільби з строковиками, то я за день випустив півтисячі куль. Усі були шоковані. Питали: «Ще не настрілявся?» Але ж без бойової роботи я, як без рук. Обох!
