Інформаційне агентство Міністерства оборони України
UA

Співак В’ячеслав Купрієнко: «Російськомовний альбом моїх пісень застряг у горлі»

9 Листопада 2019

На гостину до АрміяInform завітав знаний автор-виконавець В’ячеслав Купрієнко.

У 1985 році юнак з Алчевська закінчив факультет розвідки Київського вищого загальновійськового командного училища за фахом командна тактична розвідка, китайська мова. У 1987‒1989 роках служив в Афганістані командиром групи спецпризначення 177-го окремого загону спецназу. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки. 1992-го звільнився зі Збройних Сил у званні капітана.

Наша бесіда, на перший погляд, розпочалась з банального ‒ витоків творчого шляху колись алчевського хлопця, а нині популярного автора-виконавця, лауреата першого фестивалю «Пісні, народжені в АТО».

Імпровізований виступ у пресцентрі АрміяInform.

«Не знаю, чи народився б в мені творець, якби не війна»

— Розпочалось усе з гітари у дворі в шостому класі. Спочатку — невигадливі простенькі пісні, копіювання «Машины времени», на піснях якої виросло моє покоління. На шкільних вечорах — переробки відомих пісень з авторськими віршами, які створювали гуртом.

А першу власну серйозну пісню написав в Афганістані 23-річним. То був творчий спалах, відгук на те, що відбувалось на тій війні. Іноді запитую себе: а чи народився б у мені творець, якби не війна? Є певні сумніви. А війна дає право на голос, зокрема, і в творчості. Коли ти пройшов через пекло кривавих боїв, з’являється потреба висловитись. Хтось пише книгу, чи накопичує фото, а дехто береться за гітару. За час афганської війни написав п’ять пісень, а потім настала десятирічна перерва.

‒ Про що, або про кого була перша пісня?

‒ Присвятив її загиблому командиру групи спецпризначення лейтенанту Олексію Трофимову, замість якого я приїхав у підрозділ. Будь-яка смерть відбивається гострим болем, особливо, коли гине молодь. І першу пісню російсько-української війни теж присвятив полеглому ‒ сину друга по Афгану Олегу Сороченку. Він служив на кордоні з Росією. Кілька разів стрічалися з ним. Якось він попросив допомогти придбати бронежилет. Друзі в соцмережах швидко зібрали необхідні кошти. Я купив «броник» і відправив на кордон. У мене досі зберігається його смс-ка з подякою, яку не можу стерти: «Дядя Слава, дякую за бронежилет. Тепер почуватимусь упевнено на кордоні…»

25 серпня пізно ввечері я повертався з концерту з-під Щастя. Мене наздогнав дзвінок про загибель Олега біля села Красна Талівка. За два тижні він з дружиною підібрав ім’я доньці, на яку вже чекали. Аля народилася 15 березня наступного року… Пісня в його пам’ять, яка має назву «Олеженька», написана, коли ще Аля не народилася. Ось так.

На Всеукраїнському фестивалі авторської пісні «Пісні, народжені в АТО».

«Вивчаючи мову, народжувався вдруге»

В’ячеславе, ви неодноразово ставали лауреатом популярних у Росії фестивалів «Віват, перемога!», «Бойове братство», «Солдати Росії» і мали там чимало прихильників. І виконували пісні виключно російською. У 2014 році розвернули творчість на 180 градусів. Як відбувалось прощання з минулим?

‒ Важко і жорстко. На сцені Майдану я ще співав російською через те, що інших пісень у мене просто не було. Але їх учасники революції сприймали адекватно. А вихід на Майдан колишні друзі з Росії сприйняли, м’яко кажучи, негативно. Особливо багато бруду на мою адресу вилилось, коли під час подій, пов’язаних з анексією Криму, я написав вірш «На Крымском перекрестке» і виклав у соцмережах. Обзивали зрадником, погрожували. Колишні колеги з груп «Каскад» і «Голубі берети» телефонували, писали, соромлячи за патріотичну українську позицію. Та коли побачив в YouTube їх концерт в окупованому Донецьку 28 квітня 2015-го, де вони вихвалялися, що співають на «російській землі», остаточно обірвав усі зв’язки. Цікаво, що саме в цей час мав велику кількість виступів на передовій перед нашими бійцями.

‒ Важко було відмовитись від російськомовного репертуару?

‒ Зважайте на те, що в мене понад 100 пісень написаних російською. Усі вони мені дорогі. До Майдану вже записав на професійній студії черговий класний ліричний альбом. І вклав чималі кошти. Але я усвідомлював: маю раз і назавжди зробити чи не єдиний рішучий крок у житті, після якого скину вантаж сумнівів. І той російськомовний альбом застряг у мене в горлі. Співати з нього вже не міг.

Згодом почав читати історичні книжки, поезію виключно українською. І так відкрив невідомий для себе величезний пласт української культури. Вивчаючи мову, народжувався вдруге. Хоча, не буду лукавити, кілька «атомних» пісень є російськомовних. Це мій «перехідний період». Пісню про волонтерів «Пчела» мрію перекласти на українську. Двадцять років тому, коли донька пішла до школи, написав світлу і радісну пісню «Первоклассница». Нині на концертах вона вже звучить українською. На моє переконання, мова ‒ наша потужна зброя і безпека. З настроєм «какая разница, на каком языке говорить», можна збудувати або новоросію, або малоросію, але не Україну.

‒ Коли заспівали українською?

‒ Це була пісня «Перед стіною» на вірш поетеси з Донбасу Марини Курапцевої. Було важко, але лише Бог знає, чого варта для мене ця перемога. Коли працював над піснею, вловив, що в українській зовсім інший мелос. І це було дивним. Учився правильній вимові, просив друзів, щоб на кожному слові ставили наголос, допомагали з інтонацією. Звісно, ще бракує достатнього запасу слів. Але я стараюсь.

А перший україномовний сольний концерт відбувся 2017-го у Львові.

«Пісня на мій вірш українською має витримку п’ять років»

‒ І ось нарешті на недавньому концерті в Центральному будинку офіцерів відбулась прем’єра української пісні, де ви — автор вірша.

‒ Так, це пісня «Онук і дід». Історія її створення досить цікава і тривала. Обіцянку її написати дав доброму другу Олександру Франчуку, більш відомому на псевдо «Дєдушка». Діло було 24 грудня 2014 року під Горлівкою, куди я приїхав з командою волонтерів. Розпочався бій, і ми попали в маленьке пекло. Після жорсткої артилерійської дуелі нас накрив ще й «Град». Добре, що встигли сховатися в укритті. Коли все трохи стихло, виринули з бліндажів і просто неба заспівав «Олеженьку». Далі співати було край небезпечно. Ми випили по 100 грамів і поспіхом зібралися лишати позиції артилеристів. Але ж тут «Дєдушка» попросив написати пісню про арту. Діватись нікуди: я пообіцяв. І от майже п’ять років обіцянка не давала спокою. Російською вірш написав би швидко. Але цей варіант не цікавив. Чекав моменту, коли зможу відповідально писати українською. Однак народження пісні, яка мала витримку п’ять років, таки відбулось

‒ Як відчуваєте, що вірш «заспіває»?

‒ Перший і головний показник сильної поезії — це відчуття мурашок на тілі після читання. Якщо їх немає: або вірш посередній, або ти ще не доріс до цієї поезії. На щастя, я відчуваю поезію.

Наприклад, дуже вразив вірш Оксани Стоминої з Маріуполя «Останній прапор». Коли влітку 2014-го Марик заполонили «аквафрешівські» кольори і скрізь познімали українські, синьо-жовтий стяг залишався лише на даху однієї з найвищих будівель ‒ проєктного інституту. І Оксана щоранку ходила до цієї будівлі пересвідчитись, що прапор майорить.

Останній гідний прапор на даху,
Мов осередок справжності й довіри,

Тримає вкупі всі мої світи.
Я кожен ранок починаю з того,
Що дякую йому й благаю Бога
Цей синьо-жовтий клаптик зберегти.

Хіба можна залишитись байдужим до цих рядків?

Ще один дуже сильний вірш уродженця Донбасу Гліба До справив неймовірне враження — «Лелека над Донецьком». З Глібом уперше зустрівся в Києві на вечорі-пам’яті його батька Сергія Терсимонова, відомого донецького поета, який помер восени 2012-го. Гліб — учасник Майдану, який пішов добровольцем на війну. І ось у соцмережах у лютому 2018 року випадково прочитав його вірш. Два рядки «Я сьогодні літав над Донецьком, я сьогодні над домом літав…» мене просто накрили. Потім дізнався: Гліб підписав контракт і служить в аеророзвідці. Вийшла дуже лірично-глибока, зворушлива пісня. Рік тому співав її на передку в підрозділі Гліба. Ось так батько наділив талантом сина.

24 грудня 2014 року на позиції артилеристів під Горлівкою — місце, де зародилась пісня «Онук і дід».

«Іноді доводилось відміняти виступи через ворожі обстріли»

‒ З якого часу почали їздити з концертами на війну?

‒ 11 червня 2014 року ми з уже покійним Героєм України Олегом Міхнюком уперше вирушили на Схід. Приїхали на околицю Ізюма. Бачимо: люди в чорному з автоматами. Ми їм: «Слава Україні!», а у відповідь тиша. Ми зніяковіли. Згодом з’ясувалось: це були «сумні хлопці» з розформованого «Беркуту». Довелось підіймати їм настрій невеличким концертом.

Відтоді почались регулярні поїздки. Скільки їх було? Спеціально не рахував, але завдяки звітам у соцмережах вимальовується приблизно 250 виступів! Здебільшого їжджу з сольними концертами, і не важливо, скільки бійців мене слухатиме — п’ять чи двадцять. Головне, підняти настрій, поспілкуватись, сказати слова подяки. Я маю бойовий досвід, тому мені не важко, як кажуть, замкнути контакти з хлопцями. З перших акордів бійці переймаються довірою й утворюється особлива атмосфера. У перші роки майже в кожному підрозділі, куди привозив творчу програму, було як мінімум 2-3 афганці. І хлопці просили співати афганських пісень.

Пам’ятаю, у липні 2014-го приїхав до десантників, які стояли на околиці звільненого Слов’янська. Концерт задався, і тут попросили виконати «Синеву» з репертуару «Голубих беретів». Складна ситуація: по-перше, чужих пісень не виконую. По-друге, це пісня тих десантників, які прийшли нас убивати. Стримано пояснив, але хлопці наполягали. Ось тоді востаннє виконав ту пісню, і більше її не замовляли.

‒ Виступали під акомпанемент автоматних черг і вибухи снарядів?

‒ Доводилось і неодноразово. Бувало, співаю солдатам у бліндажі й починається обстріл. Хлопці просять не перериватися, і я підкорююсь. Заспіваю в бліндажі кільком хлопцям, а потім перебіжками до іншого укриття. Траплялось, що змушено чекав закінчення канонади, чи взагалі скасовував концерт через обстріли. Під Водяним, пригадую, ховались у підвалах на дачах.

‒ Коли відбудеться наступний вояж на Схід?

Планую зробити музичний дарунок бійцям до Дня Збройних Сил — кількаденне турне військовими частинами уздовж лінії розмежування. Завітаємо навіть на Чонгар. Виїзд планується з 29 листопада.

 

Life story, Інтерв`ю