Палата представників США на чолі зі спікером Джонсоном багато місяців до цього її блокувала, проте, зрештою, 20 квітня таки ухвалила довгоочікуване рішення. Тепер, після розгляду…
Дмітрій Теперік є виконавчим директором Міжнародного центру оборони та безпеки в Естонії (ICDS), а також керівником естонсько-українського проєкту «Стійка Україна» (Resilient Ukraine), у рамках якого здійснюють дослідження східних та південних областей України у сфері інформаційної, комунікаційної та кібербезпеки. В ексклюзивному інтерв’ю АрміяInform Дмітрій Теперік розповів про основні вразливості населення південно-східного регіону України та прогалини в сфері безпеки, виявлені під час дослідження командою «Стійкої України». Також говорили про те, чому важливе формування позитивних наративів в українському суспільстві, яку роль у формуванні національної стійкості відіграє мова та які виклики стоять перед центральною українською владою.
Розкажіть, що за дослідження провела естонсько-українська команда «Стійкої України»?
Дослідження південного сходу України – інтегральна частина програми «Стійка Україна» (Resilient Ukraine), яку підтримує Міністерство закордонних справ Естонії, а реалізовує Міжнародний центр безпеки та оборони (ICDS). У межах цієї програми ми не тільки вивчаємо ситуацію в аспекті інформаційної, комунікаційної і кібербезпеки, поліпшуючи цим самим ситуаційну обізнаність. А й на основі отриманих даних плануємо практичні заходи для представників різних цільових груп у згаданих регіонах: тренінги, воркшопи, інформаційні семінари, кібераудити. Їхня мета – покращення навиків конкретних людей в адекватній реакції на інформаційні, комунікаційні і кіберзагрози. Це дослідження допомагає оповістити головних стейкхолдерів як у регіонах, так і в Києві, аби вони підтримували формування національної стійкості українців до поточних викликів.
Чому для дослідження обрано саме південно-східні терени?
У 2016–2017 рр. перший етап програми «Стійка Україна» фокусувався лише на східні області України – Харків і неокуповані території Донецької та Луганської областей. Потім прийшла думка, що, враховуючи ситуацію в Азовському морі, включити в наступний етап дослідження Запорізьку, Херсонську й Миколаївську області, оскільки вони межують або з окупованим Кримом, або з лінією зіткнення на сході. Це ті регіони, де, з одного боку, дуже відчутні інформаційні і комунікаційні загрози, а, з іншого – брак уваги центральної влади Києва. І тому вирішили дослідити, які загрози існують.
Яким джерелам інформації регіони довіряють найбільше?
Нам вдалося простежити, що в будь-якому випадку телебачення залишається одним із головних джерел інформації. Але, якщо дивитись за темами, то, наприклад, стосовно безпеки як такої, на перше місце виходять інтернет-видання і соцмережі. Нас здивувало, що особисті канали зв’язку – знайомі, друзі, рідні, колеги – виявились буквально на 3 місці. Що свідчить про високу довіру населення до усної інформації. Це небезпечно, оскільки будь-кого так можна досить легко скомпроментувати. Тобто людям слід пояснювати, що фейки можуть поширювати не тільки віртуально, а й усно.
Українці поки що не готові до тотальної дигіталізації
Які основні вразливості населення в інформбезпеці ви виявили?
Багатьом бракує навичок адекватної поведінки у віртуальному середовищі. Українці здебільшого не готові до тотальної дигіталізації. Вони використовують незахищені системи спілкування, зокрема, неліцензійні софти, не змінюють паролі. Тобто, не виконують звичайних речей, які пов’язані з цифровою та кібергігієною. Якщо в Києві, умовно кажучи, ситуація є оптимістичнішою – тут є фахівці з профільними компетенціями, то на регіональному рівні це більше виняток, ніж правило.
Одна з виявлених прогалин – слабке розуміння негативних наслідків, що несуть комунікаційні загрози.
Люди не завжди усвідомлюють, що комунікація буває токсичною, а присутність ворожих смислів чи символів у їхньому інформаційному полі призводить до критичних наслідків.
Сучасні виклики в контексті комунікаційної, інформаційної та кібербезпеки перед Україною. Які вони?
Одна з проблем порядку денного – підготовка великої кількості спеціалістів для регіонів. Припустимо, центральна влада прискорює і посилює дигіталізацію, починаючи від банального електронного документообігу, закінчуючи новими технологіями спілкування держави через смартфон. Для цього передусім слід готувати багато фахівців, яких бракує в регіонах. Готувати треба і населення до нових хвиль дигіталізації, аби пом’якшити перехідний період та отримувати якісний зворотний зв’язок.
Відтік людського капіталу, пов’язаного із віртуальним чи дигітальним середовищем, з регіонів – дуже відчутний і є наступною вразливістю. Якщо не почати вирішувати це питання, то не залишиться людей, які зможуть безпечно провести дигіталізацію й навчити наступників. Російська Федерація, за бажання дестабілізувати ситуацію в конкретних регіонах, використовуватиме це слабке місце. Наприклад, у тому ж Херсоні чи Маріуполі кібер- та інформаційні атаки можуть спровокувати соціальний хаос і паніку, бо люди не вміють правильно реагувати через нерозуміння. З населенням не проводять кіберінформаційних навчань, які показують, як люди реагують на кризу і як це висвітлюють медіа. Чи не підливають масла у вогонь… І як можуть зарадити кіберфахівці з цивільного сектору. Тобто все слід опрацьовувати. Це великий виклик для України, який треба вирішити.
Які слабкі місця використовує Росія?
Медіа-аналіз показав значне соціально-економічне незадоволення населення південного-сходу. Раніше Миколаївська й Херсонська області були транзитними на шляху до Криму. Нині вони почуваються тупиковими і малозначними. Звісно, треба враховувати українську ментальність – здебільшого люди звикли жалітися на життя і владу. Слід списувати щось і на це. Наразі Росія вже використовує тотальну недовіру між громадянами та владою. Практично всі групи, з якими спілкувались, говорили про те, що київська влада надто далеко й не турбується про їхні проблеми. Є тотальна недовіра і до місцевої влади. Це елемент нестабільності. Стійкість населення неможливо культивувати за таких умов.
Шлях до побудови довіри є. Якщо вдасться децентралізація, то, можливо, хоча б на локальному рівні переборять кризу довіри в громаді, яку люди самі сформують. Децентралізація має викликати в людей почуття відповідальності за певні процеси, серед яких – відповідальність за власну безпеку. Якщо почуття відповідальності за безпеку будинку, сім’ї, громади, регіону, з’явиться – тоді система запрацює. Якщо залишаться тільки вимоги до держави – то це буде іще одне слабке місце, на якому Росія гратиме.
Мова не відображає ідеологічних уподобань
Яку роль у формуванні національної стійкості відіграє мова?
Як колись на початку 1990-х в Естонії, так і нині у вас, мовне питання стало гіперполітизованим. З початком окупації Криму і війни Росії проти України його розглядають і через призму безпеки. Є судження, що якщо людина розмовляє російською, то скоріш за все, вона схильна до кремлівського впливу, а якщо українською – то менше. Насправді жодне дослідження це не підтверджує, бо життєві цінності й позиції людей не корелюються з його рідною мовою. Коли 2015-го ми проводили дослідження українських добровольців, об’їжджали місця поблизу лінії фронту і опитували їх, то побачили цікаву річ. Нам була цікава їхня мотивація прийти до військкомату без повістки. І у близько третини з них рідною була російська мова. Ще близько 25% рідною вважали як російську, так і українську. Тобто близько половини опитаних добровольців – так чи інакше російськомовні. Це не завадило їм стати на захист держави. Те ж я спостерігаю в Естонії: незалежно від мови люди можуть бути налаштовані як проестонськи, так і прокремлівськи. Мова не відображає ідеологічних уподобань. Але володіння лише однією мовою і черпання інформації з обмеженого списку джерел робить людину вразливішою до ворожого впливу.
Якщо повернутись до нашого дослідження, то воно демонструє, що більша частина Маріуполя, Мелітополя, Бердянська, Геніченська, Скадовська, Миколаєва – російськомовні. Я б не ставив так різко питання щодо їх раптового переходу на українську. Якщо люди розуміють, наприклад, як в Естонії, що державна мова може бути тільки одна – естонська, що діловодство ведуть тільки нею, і що до державної мови прив’язана національна ідея, то залишити людям право якою мовою вирішувати побутові питання – є найправильнішим рішенням.
Коли дивимось на мову тільки крізь призму безпеки і надаємо їй політичного значення, ми стигматизуємо одну з груп населення й відкидаємо її.
Ця група на психологічному рівні ображається, замикається. Щойно з’являється лідер, здатний висловити накопичене невдоволення, – починається тертя в суспільстві. За цим надто пильно стежить Росія і у відповідні періоди розкручує цю тему.
Які б наративи, на вашу думку, спрацювали б в українському середовищі позитивно?
Для того, щоб розвинути позитивний наратив, потрібна реальна історія. Наратив не може бути вигадкою. Проводячи моніторинг медіа і соцмереж на південному сході України, помічаємо існування негативу. Запит на позитивний наратив є, але йому ще немає звідки взятись.
І тут могло б добре зіграти швидке проведення важливих реформ. І не обов’язково у сфері безпеки. Це має бути щось дотичне до людей, що вони зможуть відчути в повсякденні. Позитивом може стати і пов’язані з креативною індустрією речі. Наприклад, у галузі IT. Україна тут має значний потенціал. Варто зауважити: Україна – велика країна з відчутними регіональними особливостями. І в цьому контексті доцільно створити регіональні позитивні наративи. Але парадокс: запит на такий наратив постійно зростає, а реальне підгрунтя, на якому його можна будувати, на жаль, недостатнє.
Коли українці зможуть докладніше ознайомитись з дослідженням?
На початку 2020 року плануємо презентацію в Києві – у посольстві Естонії для запрошених політиків, журналістів, представників центральної влади. Звісно, будуть презентації на південному сході України з глибоким фокусом на конкретні міста. Крім того, до весни 2020-го закінчимо розробку онлайн курсу, де охочі безкоштовно зможуть підвищити знання і навики з комунікаційної, інформаційної та кібербезпеки, отримавши відповідний сертифікат. Цей курс обов’язково презентуватимемо в регіонах, бо важливо показати, що ми не лише вивчаємо і піднімаємо проблемні питання. Ми пропонуємо шляхи їх вирішення. Такий курс не є стовідсотковим вирішенням проблем, але він точно поліпшить компетенцію українців у галузі безпеки.
Бесіду вела Соломія Подільська
Дмітрій Теперік – виконавчий директор Міжнародного центру оборони та безпеки (ICDS) у Таллінні, Естонія. Також є керівником естонсько-українського проєкту «Стійка Україна». У 2007–2015 рр. працював у Міноборони Естонії. Магістр Університету Тарту, стажувався за кордоном, зокрема у Вільнюському університет і штаб-квартирі НАТО. Брав участь у різних курсах профпідготовки з питань безпеки в Естонії, Латвії, Литві, Грузії, Бельгії, ФРН, Франції, Іспанії, Нідерландах, США та Канаді. Дмітрій вивчає чинники, що сприяють національній стійкості, ситуативній обізнаності в інформсередовищі та роль соціальних медіа. А ще – залежності між комунікаціями й поведінкою. Основні напрямки діяльності – Балтика, Україна і деякі східноєвропейські країни.
