Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Днями гостем пресцентру АрміяInform став Олександр Монзолевський – у 2015-2016 роках офіцер 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Враховуючи, що спілкувались у переддень Дня ДШВ, говорили про українських десантників зразка 2015 року, фронтову кухню та різницю між кадровим і мобілізованим воїном.
У мене є «погана» риса – все роблю за законом
– Початок був доволі простий – військова кафедра Київського національного університету імені Шевченка – раз на тиждень впродовж двох з половиною років. Чудова можливість отримати військове звання «лейтенант». Після закінчення кафедри стосунки із армією призупинилися до 2014-го, коли оголосили першу хвилю мобілізації. Повістки не було, ніхто не телефонував. Але у під’їзді мого будинку з`явилося оголошення: «Всім військовозобов’язаним з’явитися до військкомату». Зрозумів: так чи інакше, потрібно йти, бо до нас прийшла біда. Тим паче, старший брат – командир батальйону МВС – уже з травня був в АТО, – розповідає Олександр.
Прийшовши до військкомату, чоловік дізнався, що його документів немає.
– Згодом їх таки знайшли. Як виявилося, папка… просто впала за шафу. Після звірки мені сказали: «Чекайте. Якщо знадобитеся, покличемо». І 21 січня 2015 року зателефонувала дружина: тебе викликають у військкомат. А 27 числа вдягнув військову форму… Власне, за місяць, я був у «вісімдесятці», а ще за чотири дні – в АТО. Три місяці виконував обов’язки заступника комбата по роботі з особовим складом. Коли повернувся з відпустки, з`ясував, що практично весь мій батальйон виїхав на інше місце дислокації. Але частина людей, близько 150 чоловік, лишилася в Лисичанську зі старшим – майором. Якось увечері він мене викликав: «Завтра о 4-й ранку від’їжджаю, зостанешся старшим. Але не хвилюйся, за два дні тебе замінять і допоможуть». Так я став виконувачем обов’язків комбата.
– Насправді було трохи складно – відповідальність велика. Багато техніки, зброї, боєприпасів. Хлопці з третьої хвилі, яких була більшість, готувалися до демобілізації й подумки вже були вдома. А їх треба було змусити служити й виконувати обов’язки… У перший день я сказав підлеглим: «Хлопці, ми з вами залишаємося самі, я ваш командир. У мене є добрі риси і погані. Добрі – я не б’ю, не кричу, не матюкаюсь. Погана – все роблю за законом». Але вийшло так, що до кінця дня я кричав і матюкався. Це була своєрідна перевірка на вошивість і міцність характеру. Бо за два-три дні по тому знайшли порозуміння, і фактично до зими, поки лишався старшим (а не два обіцяні дні), ми нормально виконували визначені задачі.
«Мы их уже практически добили, но тут приехали львовские заградотряды из 80-ки»
Монзолевський розповідає, що було важко з людьми з третьої хвилі мобілізації, які вважали: пройшовши такі бої, можуть під час перемир’я дозволити собі щось більше, ніж хлопці з 4-6 хвиль. Потрібен був індивідуальний підхід. А героя від «героя» офіцер міг вже відрізнити за кілька секунд. Крім того, довелося вирішувати побутові питання:
– Одразу серйозно зайнявся кухнею: скільки харчів отримуємо, скільки до нас доїжджає. І виявляється, якщо людей, які мають найбільший доступ до кухні, поставити у рамки, то можна гарно і смачно харчуватися всьому особовому складу.
Далі говоримо про командирів співрозмовника.
– Найбільше, напевно, на мене вплинув комбат Скред Валерій Вікторович, тоді підполковник. Мені здається, що навіть багато жестів, інтонацій я перейняв у нього. Він мав беззаперечний авторитет, особливо серед тих, хто пройшов найважчий 2014-й.
Олександр згадує, що час його служби співпав з перемир’ям, і в бойових зіткненнях брати участі не довелося, але підрозділ часто виїжджав на підсилення.
– Коли 24-та бригада мала бойове зіткнення з ворогом, наші отримали наказ виїхати на підсилення. Потім було приємно і смішно на ворожих сайтах читати: «Мы их уже практически добили, но тут приехали львовские заградотряды из 80-ки, и 24-ка начала драться с особым остервенением».
Про різницю між мобілізованими й контрактниками
– Наведу приклад. У нас на териконі встановлено український прапор. Ми на нього підманювали противника, як на гачок. Якось надійшла інформація, що біля прапора помічено сторонніх. Я якраз з прапорщиком і ще одним бійцем проїжджали повз. Вирішили розібратися, що до чого. Терикон звісно не пологий, а крутий. Мої воїни буквально вискочили на нього. У мене ж, поки я піднявся на вершину, було одне бажання – впасти і померти… Тоді, до речі, виявилося: то школярі прийшли сфотографуватися.
Олександр Монзолевський каже, що окрім чудової фізпідготовки, у десантників є сталі традиції.
– Підтримую заміну блакитних беретів маруновими. Але тільняшка багато значила… Є три види покарання для бійців. Перший – штраф, якого в принципі не боявся ніхто. Другий – заборона носити тільняшку, і третій – критичний лист додому. Тільняшку цінували… Колись читав на ворожих сайтах про наших десантників: «Понтов много и боевой дух зашкаливает». Думаю, це завдяки традиціям. Люди, які ніколи в армії не служили, потрапляючи до ДШВ, розправляли плечі.
На підтвердження офіцер згадує випадок із загибеллю Володимира Кияна на позивний «Тайфун».
– То було на початку вересня. Ми не знали, як усе сталося. Наш командир вирішив підготувати кілька БТРів до бойового виїзду, а сам поїхав розбиратися в ситуації. Я лишився за старшого з-поміж 30 чоловік. І коли вони дізналися, що БТРи лаштують до бойового завдання, підійшли 28 бійців, які попросилися на виїзд. Не підійшов кухар, бо його однак ніхто б не взяв, і один боєць зазнав травми.
