Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Знайомство з армією для юної жительки містечка Пологи Запорізької області Вікторії Гавриленко розпочалося з 14-річного віку, коли вона разом зі старшими подругами вперше привезла до наших бійців на Схід волонтерську допомогу.
— Спочатку чиновники з районної адміністрації хотіли через мій юний вік викреслити мене зі списку волонтерів, але капітулювали перед моєю наполегливістю, — усміхається Вікторія. — Вояжі до розташувань наших бійців у район селищ Сартана та Широкине були справжнім святом як для них, так і для нашої групи дівчат. Адже ми, крім речей першої потреби та продуктів, привозили ще й невеличку концертну програму.
Мати Вікторії Світлана Семенівна, яка працює головним спеціалістом у Пологівському районному військкоматі, спочатку з насторогою ставилася до волонтерських поїздок доньки в розташування наших військ, а потім усе ж таки підтримала її.
За словами Віки, найбільше враження на неї справляли солдатські очі, спочатку втомлені після бойових завдань на «передку» і навіть байдужі до всього, що відбувається.
— А потім ставалося диво: з кожною виконаною піснею, з кожним запальним танком ці очі оживали, наповнювались іскорками радості, на вустах з’являлись усмішки, — розповідає Вікторія. — Насамкінець хлопці щедро осипали нас оплесками і прохали приїхати ще. Всі ці пиріжечки зі смаколиками їх не так тішили, як просте спілкування. А ми дуже засмучувалися, коли через обстріли не могли потрапити до артилеристів, які вже стали рідними.
Слухаю емоційну розповідь дівчини про її волонтерство, незабутні зустрічі з нашими бійцями, захоплення музикою, вокалом, танцями і не втримуюся від запитання про рішення обрати армійський шлях.
— Коли я закінчила музичну школу, в мене було бажання присвятити себе мистецтву, дуже вабила акторська професія, — зізнається Вікторія Гавриленко. — Однак і до військової кар’єри була небайдужою. Тому одночасно подала документи на факультет сценічного мистецтва престижного вишу і до Національної академії сухопутних військ.
З мистецького вишу прийшло запрошення на навчання, коли Вікторія вже відривала одиночний окоп у навчальному центрі військової академії. Рішення дівчина прийняла, попри зовсім протилежне бачення батьків майбутнього своєї доньки.
Сьогодні ж курсантка 4-го курсу Вікторія Гавриленко зізнається, що свій вибір на користь артилерійської розвідки зробила під впливом поїздок на Схід під час волонтерства, знайомством зі службою і бойовою роботою бійців.
— Не знаю, якою б я стала акторка, проте артилерійська розвідка мене вже не відпускає, — усміхаючись, говорить моя співрозмовниця. — Хіба бути «очима й вухами» артилерії це не престижно? Щодо моїх мистецьких здібностей, то для їхньої реалізації в академії є всі можливості, я продовжую співати і танцювати. А для культурного збагачення навряд чи якесь місто може бути кращим за Львів.
А ще тендітна чорноока артилерійська розвідниця з успіхом займається гирьовим спортом. І є чемпіонкою Сухопутних військ Збройних Сил України у своїй ваговій категорії, про всяк випадок…
