Щоб на власні очі побачити, як формується еліта українського війська, кореспондент АрміяInform відвідав навчально-тренувальний центр Сил спеціальних операцій. Саме тут…
Анатолій Глемейда — колишній боєць окремого аеромобільного батальйону, а нині — сержант-менеджер одного з відділів у Командуванні Повітряних Сил. До війни він був найзвичайнісіньким хлопцем. Працював торговим агентом, орендував житло у центрі міста, навіть не думав про те, що колись доведеться захищати країну. Хоча батько Анатолія віддав службі в армії 25 років і нерідко розповідав про реалії військової служби.
— Коли розпочалася війна, ні на секунду не вагався, що маю йти служити. У район АТО потрапив із третьою хвилею мобілізації в листопаді 2014-го, а вже через два тижні ми були в Опитному, що поблизу Донецького аеропорту, — ділиться чоловік. — Нас практично відразу після приїзду почали крити мінами та «градами»… Та, що таке війна, я збагнув лише тоді, коли загинули мої товариші. Ми разом призивались у Вінниці, разом їхали на фронт, подружились, і тут їх — таких молодих і сповнених сил — не стало… Після загибелі друзів я усвідомив, що додому без перемоги не повернусь, якою б ціною вона нам не дісталася.
Перед від’їздом на фронт хрещений батько Анатолія приніс йому медаль «За відвагу» свого тата. Сказав повернути її тільки після того, як повернеться додому. Ось так Анатолій і воював разом із нею. А ще завжди носив біля серця світлину маленького синочка. В грудні 2014-го молодий чоловік потрапив у саме пекло Донецького аеропорту. Згадуючи події тих днів, спокійний і серйозний Анатолій ледь стримує сльози. Стає зрозуміло: він навряд чи колись зможе забути пережите.
— Сили, щоб витримати всі випробування, мені давав синок, якому нині вже шість років. Пам’ятаю, як він казав, що чекає на мене. Завжди молився Богові, щоб ще раз його обійняти. Завжди намагався казати батькам, що все добре, спокійно. Лиш одного разу, в останні дні оборони Донецького аеропорту, змусив рідних неабияк похвилюватися, про що досі шкодую. Я сідав у МТ-ЛБ, ми мали штурмувати новий термінал. Зателефонував батькові і сказав, що не знаю, чи ще вийду на зв’язок, нехай розповідає сину про мене, раптом що. Наступного разу вийшов на зв’язок через пів доби. Це були найдовші години для рідні. Батько лиш сказав: «Слава Богу!» Та насправді оце «Слава Богу» могло тривати зовсім недовго… Досі не розумію, як вдалося залишитись живим.
Навіть після всього пережитого, зазнаної в бою контузії, сотень випадків, коли за метр розривалися снаряди, Анатолій не шкодує, що пішов воювати. Він упевнений, що вчинив правильно, і колись його син ним пишатиметься. Воїн каже чесно: хоча часу пройшло багато, та від пережитого в 2014-15 роках і досі до кінця не оговтався.
