Міжнародний досвід відновлення територій, які були охоплені війною, демонструє, що розмінування та подолання наслідків техногенних катастроф, пов’язаних із бойовими діями, займає дуже багато часу та потребує колосального фінансового ресурсу. Ліквідація цих загроз вимагає створення профільних державних інституцій для можливості залучення міжнародної фінансової підтримки, однак наразі в Україні ці процеси лише ініціюються, тому відновлення регіону може розтягнутися на десятки років і розпочнеться лише після припинення бойових дій. Про це в рамках тренінгу NATO Science for Peace and Security Programme «Протидія агентам зброї масового ураження та новітні технології: поглиблений тренінг реагування на виклики у сфері конфлікту та безпеки у східній Україні», який наразі проходить у Дніпрі, заявив координатор проєктів ОБСЄ в Україні Ярослав Юрцаба.
У своїй доповіді він зазначив, що за експертними оцінками – Україні необхідно не менше ніж 20 років, щоб розмінувати території, які забруднені вибухонебезпечними предметами, і це за умови сталого безперебійного фінансування. Другою масштабною проблемою є техногенні загрози – у зоні ведення бойових дій знаходиться понад півсотні об’єктів, деякі з яких несуть безпосередню загрозу понад мільйону українців. Моніторинг екологічної ситуації вже показує суттєве погіршення якості питної води у Донецькому басейні. Якщо ситуацію не виправити, то наслідки затоплення шахт і промислових виробок відіб’ються на сусідніх регіонах та Азовському морі.
Такі загрози вимагають створення відповідної державної програми і національного органу, який спільно з міжнародними донорськими організаціями опікуватиметься цією проблематикою.
На прохання АрміїInform Ярослав Юрцаба прокоментував представлені до уваги учасників форуму дані та напрямки, на яких слід зосередити увагу вже сьогодні.
«Основне, що ми зараз бачимо, – після прийняття Закону «Про розмінувальну справу», це є створення так званої архітектури протимінної діяльності. Має бути створений національний орган, який контролює і запроваджує політику у цій сфері – і це основне. У 2015 році ми провели перший семінар із необхідності створення цієї архітектури, на жаль, досі не створений Центр протимінної діяльності і досі немає національного органу, який би це контролював.
Наразі цими питаннями займається Міністерство оборони України, воно ж і є основним координатором, але створення такого органу необхідно – тоді в Україну має прийти серйозна фінансова допомога. Тому що будь-які донори, які можуть вкластися ресурсами і допомогти з очищенням території, вони питають – з ким працювати?
Зі свого боку ми відповідаємо, що поки не створили відповідний орган – і вони йдуть. Досвід таких країн, як Хорватія, Колумбія – показує, що поки не буде створена відповідна архітектура, зовнішні донори не будуть знати з ким розмовляти і, зрозуміло, гроші не підуть.
І основне питання: розмінуванням серйозно можна займатися лише після припинення бойових дій. Є звільнені території на Донбасі, так, там можна займатися розмінуванням, і ці дії проводяться, зокрема за допомогою міжнародної спільноти. Але комплексно братися за цю проблему можна тільки по завершенню «гарячої фази». Тому треба чекати, і лише потім розпочнеться масштабна робота, але на це потрібно фінансування – і це дуже великі гроші, нереально великі… Досвід Хорватії показує, що кожен рік війни – це, як мінімум, два роки розмінування. У нас вже шостий рік пішов…
Іншим, дуже серйозним напрямком нашої діяльності з 2016 року є програма хімічної безпеки і захищеності.
Ця програма виникла як практичний наслідок комплексного дослідження, яке оцінювало всі аспекти питань хімічної безпеки і захищеності в Україні. Як результат цього напрямку виникли три проєкти, які фокусуються на питаннях поліпшення моніторингу навколишнього середовища, поліпшення спроможності урядових структур ідентифікувати небезпечні хімічні речовини, а також контролю за переміщенням небезпечних хімічних вантажів. Ці три напрямки були у фокусі нашої програми, коли ми починали цю діяльність в Україні. Зараз ми реалізуємо ще один проєкт, який спрямований на покращення спроможності органів державної влади України реагувати на загрози у цій царині.
Що стосується екології, то велика проблема полягає у тому, що неконтрольована територія України не є відрізаною – сепаратисти подають воду на Маріуполь, а Україна дає воду на Горлівку і Донецьк. Водні артерії не можна поділити, і в цьому контексті є величезна проблема із затопленням шахт, вода з яких забруднює поверхневі води, які потім йдуть в джерела питного водопостачання та потрапляють в Азовське море. З протилежного боку ми не маємо достовірної інформації про дійсний стан речей, ми не знаємо що відбувається. Проте у рамках дійсного проєкту ми зробили систему моніторингу і контролю за станом екології на Донбасі, однак, ця система отримує інформацію лише з легальних джерел. Решту інформації щодо ситуації по той бік ми або взагалі не отримуємо, або не можемо перевірити її достовірність…
Найбільше джерело забруднення це шахтні води. Інша серйозна проблема – хімічні підприємства, які знаходяться у зоні бойових дій. Ми визначили близько 50 підприємств, які є потенційною загрозою.
У тому переліку є і аміакопровід «Тольятті — Одеса», поряд із яким відбуваються бойові дії – якщо там, не дай Боже, щось трапиться, то, за певними оцінками, може постраждати до мільйона людей – це жахливо», – зазначив Ярослав Юрцаба.
