У минулому літаючі дрони успішно і не дуже використовували не лише під час ведення війн, але й у цілком мирних сферах. А часом безпілотники й поготів відігравали абсолютно…
– Я добре розуміла, що моє життя не буде як раніше: треба все вчитись робити на протезі. І собі пообіцяла: вмітиму робити все, що могла до поранення, на двох ногах: ходити, бігати, виховувати сина, словом, жити на повну. Я стараюся, і вже кілька найважчих життєвих сходинок таки здолала, ‒ так розпочалась наша розмова з ветеранкою Ольгою Бендою.
Нещодавно вона стала єдиною дівчиною з 42 тисяч (!) учасників Марафону морської піхоти США, яка пробігла його з протезом на нозі. Оля розповіла кореспонденту АрміяInform про подробиці цього захопливого, емоційного й водночас виснажливого дійства. А ще в ексклюзивному інтерв’ю нашої героїні – її історія АТО, деталі поранення, лікування і залучення до збірної для участі у знаному міжнародному пробігу вулицями Вашингтона.
НА ВІЙНУ ПІШЛА ДОБРОВОЛЬЦЕМ
‒ Як сталося, що ти, молода вінничанка, опинилася у вирі бойових дій?
‒ У 24 роки підписала контракт зі Збройними Силами й потрапила служити у 72-гу бригаду старшим кухаром. Це був 2016 рік. Мій підрозділ направили в АТО, де я відбула 8 місяців до 14 травня 2017 року, коли зазнала поранення. У той день почалося нове нелегке життя: лікування, реабілітація, вставання на ноги і сприймання себе такою, якою буду до кінця.
‒ Розкажи, будь ласка, докладніше про свої обов’язки в АТО, про побратимів.
‒ Друга половина 2016-го, Авдіївка. Мені ‒ штатному кухару, щодня доводилось готувати на більш ніж сто бійців. Пригадую, якось на вечерю захотіла хлопцям зготувати пюрешки. Сама начистила 2 відра картоплі, зварила, а коли її потовкла, то просто вибилася з сил (посміхається. – Авт.).
Усе готувалось на буржуйці, на дровах. Але якось хлопці зробили сюрприз ‒ знайшли газову плиту, під’єднали до неї балон. От тоді я дала волю кулінарним здібностям! Навіть готувала запіканки…
Після марафону часто запитують: «Олю, відкрий секрет, де береш сили?» У відповідь посміхаюсь і показую тату на лівій руці, де іспанською написано «Ніколи не здавайся». Це моє життєве гасло й рушійна сила!
ФІРМОВИЙ РЕЦЕПТ ВІД ОЛІ БЕНДИ
Полюбляли побратими картоплю з салом, запечену в фользі, яка стала моїм фірмовим блюдом. Картоплю розрізаємо навпіл. Нарізаю сало. Його не шкодуємо, аби картопля гарно просочилась. Солю, перчу за смаком. Загортаємо дві половинки картоплі у фольгу і запікаємо. Таку страву здебільшого готувала на вечерю.
У фронтових реаліях, коли немає потрібних інгредієнтів, з’являються й нові рецепти. Наприклад, печена риба в… яблуках. Мій винахід прийшовся до смаку. Хлопці відчували, що я готую для них із любов’ю. Завжди допомагали.
У МОЮ КІМНАТУ ВПАЛИ ДВА СНАРЯДИ…
– Чи пам’ятаєш події того дня, який поділив життя на «до» і «після»?
‒ Це була неділя… Десь о п’ятій ранку почався сильний обстріл, а ночували ми в будинках, які покинули господарі. Перший снаряд вибуховою хвилею мене скинув із ліжка, а вибухнув метрів зо два-три від вікна. Очі та рот засипало землею. Вихід перегородили вибиті двері, якісь елементи ліжок… Потім у 20 сантиметрах від лівої ноги я побачила спалах вибуху ‒ далі нічого не пам’ятаю. У голові тільки два імені – Льоша і Діма (коханий, з яким познайомилась в АТО, та син. – Авт.), як мотивація до того, що треба вилазити, рятуватись. Оговтавшись, почала кричати. Хлопці витягали з-під уламків, спинили кровотечу, одягли турнікет. Лежу і розумію, що не відчуваю ноги. Запитую, що з нею, а хлопці відводять погляд і кажуть: «Олю, ти тримайся, все буде добре!». Дивно, весь час була у свідомості… Як з’ясувала пізніше, великим осколком у мене вибило все між коліном і стопою. Моя нога трималась лише на шкірці й венах. А як везли в госпіталь, перед машиною впало два снаряди. Господь, напевно, вирішив, що мені досить випробувань, і вони не розірвались.
Уже в Авдіївці надали першу меддопомогу і відправили в мобільний госпіталь у Покровську. Туди ж приїхав і мій наречений Олексій. Він не відходив від мене ні на крок. Уже через місяць після поранення вперше стала на протез. Падала, плакала і знову підводилась. Так училася ходити, щоб бути самостійною, нікого не обтяжувати…
ЩАСТЯ ПЕРЕМОГИ НАД СОБОЮ
‒ Із чого розпочала тренування?
‒ Пригадую, у 1-му класі поламала ногу. Коли вона зрослася, дуже сильно шкутильгала. Тоді вирішила: щоб нормально ходити ‒ треба бігати. І, знаєте, це допомогло ‒ зміцнилася стопа і я вже не шкутильгала. Після бойового поранення виник ефект дежавю. Розуміла: потрібно знову почати бігати. Підтвердженням правильного рішення став дзвінок від уповноваженого Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій Вадима Свириденка: «Олю, я чув, що ти бігала, чи не хотіла б знову зайнятися спортом?» Я відповіла, що хочу цього, бо мрію настільки добре ходити на протезі, щоб інші навіть його не помічали. І ось, Вадим Свириденко скидає електронною поштою анкету. Дивлюсь, а там заявка на участь у Марафоні морської піхоти США… Я її заповнила, а за кілька днів від нього дзвінок: «Вітаю! Ти зарахована до команди на 44-й Марафон морської піхоти. Бігтимеш 10 кілометрів!» Добре пам’ятаю той вечір: стою на кухні й після його слів мені бракне повітря. У голові крутиться ‒ 10 кілометрів, 10 кілометрів… Як я це зможу?
‒ Однак ти погодилась. Де взялась рішучість на цей крок?
‒ Не знаю, якось вирішилось само собою. Далі події побігли галопом. Спеціалісти трастового фонду НАТО з-поміж 15 претендентів зробили протези тільки трьом. Я була одна з тих щасливчиків… Кошторис обмежений, та й зрештою протез коштує понад 200 тис. гривень. Дуже вдячна за нього!
Спочатку вчилася на ньому ходити, потім ‒ бігати. Максимум, що набігала, 2-3 хвилинки. З липня почались марафонські спринти. Спершу щовівторка і щочетверга на НСК «Олімпійський», додатково у вихідні ‒ на стадіоні біля дому. А в жовтні в Києві вже бігла «Ветеранську десятку». Досі згадую цей марафон як одне з найскладніших випробувань. По-перше, це були перші 10 кілометрів. По-друге, частину дороги довелось бігти столичною бруківкою – занадто нерівною. Уже з перших 500 метрів відчула біль у всьому тілі. Різонула думка, що всю дистанцію не здолаю… Опанувала емоції, і озброївшись життєвим гаслом «Ніколи не здавайся», таки досягла фінішу. Мій час становив 1 година 35 хвилин (на таку дистанцію даються 2 години). По правді сказати, ще тижня зо два не могла усвідомити, що таки це зробила!
НАШОГО ЦВІТУ ПО ВСЬОМУ СВІТУ
‒ Попереду на тебе чекав Марафон морської піхоти США. Чим зустріла Америка?
‒ Найперше тим, що не відчула себе в чужій країні! Українська діаспора у вишиванках із українським прапором нас зустріла, Посол України організував урочистий прийом. Про нас все знали!
Не обійшлося і без кумедних випадків. Зайшли з екскурсією в Капітолій. Проходимо через рамку. Американський поліцейський, побачивши в одного з наших хлопців на рукаві український шеврон, вигукнув: «Слава Україні!» Ми переглянулися і гордо відповіли: «Героям слава!» Ми ‒ до нього, а він, темношкірий, каже: «Хлопці, ви чого, я ж свій, з Луганська!» Неймовірно, але це так: будучи уродженцем Луганська, він емігрував у Америку і служить там в охороні конгресу США. Раділи від душі: «Нашого цвіту по всьому світу!»
Ще одна приємна несподіванка сталась, коли прогулюючись Вашингтоном, пішли подивитись на готель Трампа. У піднесеному настрої фотографувались на його тлі з українським прапором, і тут несподівано стикнулись з забороною. Охоронець категорично наполягав, що з прапорами фотографування заборонено, тут не місце політичним акціям. Наші пояснення про те, що ми на екскурсії і скрізь ходимо зі своїм національним стягом, його не влаштували, і він викликав начальника охорони. Хвилювання наростало… Однак босом охоронців виявився син нашого земляка з Івано-Франківська, що народився в Америці! На радощах цей, на перший погляд, суворий чоловік ще й показав нам готель.
І так, де б ми не були, всі знали Україну, і всі нас стрічали дуже привітно. Неймовірно круто почути від американців: «Слава Україні!» Особливо часто це траплялося, коли бігла марафон. Коли бачили надпис на моїй футболці «Армія України», аплодували і викрикували: «Ukraine! Good job!» ‒ це надзвичайна підтримка.
БІЖИ З МЕТОЮ – ФІНІШУЙ З ГОРДІСТЮ
– Як дався тобі марафон у Вашингтоні?
– Там я пробігла 10 кілометрів за 1 годину 23 хвилини, перевершила київський результат. Особливо важко довелось на завершальному етапі ‒ підйомі. Окрім того, почалася сильна злива, і я промокла до нитки. Бігла й раділа: «Господь послав нам на завершення теплий душ!» На фініші морський піхотинець урочисто одягнув мені медаль. Американці дуже шанують своїх ветеранів. Про них тут пам’ятають завжди, а не лише в свята, як у нас…
Тільки перевела подих після виснажливого бігу, підійшов Вадим Свириденко і каже: «Оленько, ти молодець, але не розслабляйся, тренування будуть й надалі!» Я пообіцяла раз в тиждень обов’язково бігати.
Після марафону часто запитують: «Олю, відкрий секрет, де береш сили?» У відповідь посміхаюсь і показую тату на лівій руці, де іспанською написано «Ніколи не здавайся». Це моє життєве гасло й рушійна сила!
