Інформаційне агентство Міністерства оборони України
UA

Анжеліка Рудницька: «За п’ять років війни так і не звикла бачити безпілотник у небі під час концертів»

11 Жовтня 2019
Анжеліка Рудницька: «За п’ять років війни так і не звикла бачити безпілотник у небі під час концертів»

Якщо людина талановита, вона талановита в усьому. Так можна сказати і про журналістку, співачку, художницю, волонтерку, громадську діячку і просто непересічну особистість Анжеліку Рудницьку. АрміїInform пощастило поспілкуватись із «законодавицею моди на все українське» напередодні свята Захисника України й дізнатися про історії з її життя, які назавжди залишаться в її пам’яті…

«Уперше я потрапила в радіоефір, коли мені не було і року…»

— Анжеліко, розкажіть, будь ласка, про себе. Чим захоплювались у дитинстві? Яким було студентське життя і коли розпочалася ваша журналістка кар’єра?

— Зізнаюся, навіть у дитинстві вела «богемне» життя (сміється). Навчалась у музичній школі, брала участь у багатьох вокальних конкурсах, виступала з хором та ансамблем. Мала розряд із дзюдо, захоплювалася живописом. Коли згодом у Південній Кореї мені вручили премію світового майстра за мої картини, рідні згадали з усмішкою мій дитячий живопис на підлозі у нашій новій квартирі й мої слова: «Не сваріть мене, ось побачите, я буду великим художником».

Коли мені було менше ніж рік, мої батьки працювали радіоведучими. Мене не було з ким лишити вдома, тож вони взяли із собою на ефір. Поки тато зачитував новини, все було гаразд — я спала й мовчала. Але як тільки почула мамин голос, голосно в ефір вигукнула: «Мамо…» — і це йшло у трансляцію. Хтось у студії сказав: «Вітаю, щойно народилася журналістка» (сміється).

Так і сталося. Закінчила журфак столичного університету імені Шевченка. Найяскравіший спогад із студентських часів — участь у Революції на граніті. Була однією з 52-х учасників, які голодували на знак протесту. Тоді вперше відчула відповідальність не тільки за своє життя, а й за всю країну. А за дев’ять місяців після тих подій Україна стала незалежною…

«Я була однією з 52-х учасників, які голодували на знак протесту під час Революції на граніті»

Коли студенти вийшли на той же граніт, але вже 2013-го, не змогла лишатись осторонь. Тривога у серці була неймовірною. З’явилась пісня «Брат за брата, свій за свого», яку з колегами записали за одну ніч, і вже наступного дня — ми на Майдані всі разом, а відео з нашою піснею — на тутешньому екрані.

«Під час першої подорожі на фронт ми відвідали знакове місце для моєї родини — місце, де загинув мій рідний дядько Олег Михайлов…»

— Якою була перша поїздка на фронт? Поділіться найчуттєвішими спогадами.

— Це було влітку 2014-го. Ми приїхали у Щастя, де на той час велись активні бойові дії. Я не скажу, що було страшно, ні. Виникло дивне відчуття: розуміла, що на своїй землі, на якій колись гастролювала, проте зруйновані міста, немов кінострічка про війну, повертали у реальність. Це були не просто гастролі, ми везли гуманітарну допомогу. Знаковим для мене стало місце, яке першим відвідали під час тієї подорожі. Це був підрозділ, в якому воював і загинув мій дядько — 46-річний Олег Михайлов. Я приїхала за два тижні після загибелі. Його побратими впізнали мене й почали виганяти. Я спочатку не зрозуміла, в чому справа. Потім пояснили: були впевнені, що я приїхала воювати добровольцем. І боялися за моє життя, хотіли вберегти від небезпеки, без якої не обходиться на війні. Там показали кубрик, де жив дядько, я побачила його ліжко — незаправлене, бо ніхто не осмілився торкатися до нього. Сліз не змогла стримати, було дуже боляче… Поранений дядько Олег героїчно загинув, прикриваючи побратимів, які змогли відступити, доки він стримував ворогів… Ця картинка стояла перед очима.

Дядько Анжеліки Рудницької Олег Михайлов героїчно загинув, прикриваючи собою побратимів

Анжеліка під час концерту заспівала з бійцем пісню «Країно моя». Ця пісня стала для нього останньою…

Ми розвантажили гуманітарну допомогу. В повітрі Луганщини відчутний неймовірний аромат львівської кави, якою нас пригощали «айдарівці». От розгорнули імпровізовану сцену, налагодили звук, розпочали концерт. Стою у гарній сукні перед бійцями, співаю, а натомість бачу втомлені очі. Лунає моя пісня «Я у тебе є, а тебе нема», і в мене сльози рікою. І хоча співала про кохання, згадала свого дядька. Вже за мить плакали всі разом, я і такі суворі, але милі чоловіки зі зброєю в руках…

Наприкінці концерту завжди співаю пісню «Країно моя». Зазвичай запрошую когось із зали на сцену. Я взяла за руку командира роти і повела за собою. Аж раптом чую сміх: «Філіп Кіркоров!!! Браво!» Побратими почали підтрунювати над ним. Я запитала: «Чому ж Кіркоров? Ви любите цього співака?» А він: «Та ні, мене звуть Пилип, ось вони і жартують».

Ми співали, підтанцьовували, а всі сміялися від душі. Після концерту відчувався неймовірно піднесений настрій. Усі фотографувалися, я роздавала свої листівки з автографами. Підійшов до мене і Пилип. Я думала по автограф, аж ні — він простягнув своє фото, на якому залишив підпис для мене.

За декілька днів я отримала коротке смс: «Пилип — 200», — і земля наче пішла з-під моїх ніг (плаче). Пилип Слободенюк загинув того ж дня.

Його дружина і доньки знайшли мене згодом. Обійнявши, його жінка сказала: «Анжеліко, ви остання, хто тримав його за руку…» Знаєте, зустріч із цим чоловіком я запам’ятаю на все життя. І досі не видалила його з друзів у соцмережі, рука не піднімається…

Відсоток людей, яким не байдуже, в якій країні жити, однозначно став більшим

Ви кілька разів на місяць навідуєте прифронтові містечка, маєте по три концерти на день, спілкуєтеся з місцевими. Чи змінилося ставлення до наших захисників останнім часом, як вважаєте? Які настрої?

—  Пам’ятаю, коли наші військові тільки-но заходили у Станицю Луганську, місцеві лягали у прямому сенсі під танки, не пускаючи їх, — протестували проти війни. Але по тому, як з однієї з висот, захоплених бойовиками, обстріляли місто й пробили величезну діру в стіні будинку культури, прийшло деяке, так би мовити, прозріння. Поступово почалися налагоджуватися стосунки, а згодом бійців не хотіли і відпускати додому. Нещодавно в Станиці Луганській місцеві розгорнули сорокаметровий прапор, яким намагалися огорнути місто, показуючи таким чином, що тут — Україна!

«Після того, як з однієї з висот, захоплених бойовиками, обстріляли місто і пробили величезну діру в стіні будинку культури, до місцевих прийшло деяке, так би мовити, прозріння…»

Величезна кількість людей хоче миру. А ми маємо розуміти, що українську землю, крім військових, немає кому захищати. З голої-босої армії ми виросли у військо, яке вже п’ять років відстоює країну, наше життя, землю.

Справжнім відкриттям для мене стали україночки — неймовірні жінки-військовослужбовці. Коли вперше побачила їх на передовій, наївно запитала: «Ви готуєте тут їжу?» А вони: «Ні, ми — снайпери». Я була вражена. Вже пізніше познайомилася з багатьма. Жінка у військовій формі вже не є для мене чимось незвичним.

Під час одного з моїх концертів, я співаю, а хлопці показують очима, мовляв, подивись вгору… Я дивлюся, а там — безпілотник у небі. А я кажу: «Їм теж цікаво, нехай подивляться». Знаєте, ось до цього за п’ять років так і не звикла…

«Уявіть, я співаю: пів зали — військові, ще половина — цивільні. Ніби два різних світи. Закінчилось усе тим, що танцювали всі разом, тримаючись за руки…»

Якими своїми проєктами пишаєтеся найбільше? Які творчі плани на найближче майбутнє?

— Щороку 19-20 лютого вже кілька років поспіль діє проєкт «Янголи пам’яті», як згадка про Небесну Сотню. Уперше це була зустріч маленької групи моїх друзів, яка згодом стала громадською акцією. Цього року це стало всесвітнім рухом, бо понад 30 країн, де живуть українці, долучилися до нас.

Із початку війни ми почали збирати книжки і вже тонни їх відправили на прифронтові території. Назвали цей проєкт «Територія книги». Сільські й міські бібліотеки на Сході потребують дитячих україномовних книжок. Військові просять історичну літературу, захоплюються детективами.

Але особливо дорогим для мене став «Український Схід». Спершу це було три роки культурних волонтерських поїздок на Схід. Останні два роки я опікувалася цим проєктом як радник Міністра культури. Хочеться, аби він тривав, бо це дуже важливо для військових і для цивільних. Прагнемо доїхати з концертами туди, де давно не ступала нога українського митця. Адже доволі часто доводиться чути, що «до нас уже двадцять років ніхто не приїздив».

Пам’ятаю, під час однієї з поїздок на Схід навідалися до військових із концертом. А вони кажуть: «заспівайте не тільки нам, а й для місцевих також, але в них у клубі. Ми прийдемо пішки, без техніки, аби не лякати нікого». Так і зробили. Уявіть, я співаю: пів зали — військові, ще половина — цивільні. Ніби два різних світи. Закінчилось усе тим, що танцювали всі разом, водили хороводи, тримаючись за руки.

Їздимо і в інтернати. Ви знаєте, часом дітки співають «Червону руту», краще ніж в інших регіонах, знають слова Гімну України, тримаючи рученята біля серця. Приїзд митців надихає. Це наша спільна заслуга. Культурну діяльність не можна виміряти кілограмами чи грошима, бо такі історії єднання людей різних професій і поглядів є найважливішим показником.

«В інтернатах на Сході країни дітки співають «Червону руту» краще, ніж в інших регіонах, знають слова Гімну України і тримають рученята біля серця»

У найближчих моїх планах — поїздка до дня Захисника України у Кропивницький, де планую заспівати в супроводі симфонічного оркестру. Це не перший, але новий досвід. Це неабияка відповідальність і велике задоволення виступати для захисників та виконувати особливі патріотичні пісні у день Покрови. Це і пісня «Вірю» про жінок, які чекають з війни чоловіків, і колискова тим, кого вже немає з нами — «Люляй-люляй, мій синочку» та «Країно моя», багато інших.

Разом з одним з українських телевізійних каналів готуємо грандіозну новорічну програму. Все частіше останнім часом мене спонукають повернути в ефір хіт-парад «Територія А» — нашу територію свободи, з якої колись починалась мода на все українське…

Бесіду вела Тетяна МОРОЗ