Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
До АрміїInform завітала відома теле- і радіоведуча, співачка, волонтерка та модель Анна Заклецька. Вона розповіла про поїздки на схід, яких за ці роки було понад сотню, про війну й українських військових, а також про Оскари та Греммі для дітей.
У містечках почасти присутній страх у людей бути іншими
— Анно, ви мама трьох дітей і разом з іншими артистами постійно виступаєте в районі ООС. Що спонукає вас це робити?
— Поїздки на схід завжди дуже надихають. А перші подорожі були ще не на Донбас, а на кордон Криму й Херсонської області — відразу після підступної анексії півострова. Це були виступи і з музичним супроводом, і під гітару, переривалася я тільки на обидві вагітності.
Подорожуючи на схід, точно можу сказати, що багато молодих, красивих, талановитих людей я зустріла саме там. Рішення про те, їхати чи ні, продиктоване виключно серцем і любов’ю до цієї землі і до свого народу.
За ці роки була величезна кількість виступів. Припинили рахувати, коли їх перевалило за сто. Із 2014-го раз на два тижні обов’язково виїжджали.
Це мінімум, який могли зробити для військових. Абсолютно кожний українець так чи інакше волонтерить. Просто в кожного своє поле і потужність. Народжувати дітей — теж дуже важлива справа, особливо в умовах, коли війна відбирає чимало життів.
— Ви — багаторазова ведуча фестивалю «З країни в Україну». Чи змінює цей фестиваль настрої людей на сході?
— Фестиваль «З країни в Україну» змінює Україну і людей просто за день. Тут відбуваються майстер-класи з писанкарства, ткацтва, петриківського розпису, гончарства, української випічки, традиційних танців і пісень. Останні роки діє громадянська платформа, що знайомить мешканців міст з громадськими організаціями як місцевими, так і з усієї України — для об’єднання зусиль. І це все абсолютно безкоштовно. Увечері обов’язково великий музичний концерт. Я як ведуча могла спостерігати за динамікою змін упродовж дня. Приємно, коли на завершенні фестивального дня дітки показують, що вони зробили своїми руками, що нового відкрили про Україну. Того, що ще зранку і не уявляли, а тепер пишаються, що це — частина їхньої культури!
Мені здається, що у містечках почасти присутній страх у людей бути іншими чи вголос заявляти свою позицію. Не завжди вистачає інформації і можливостей. Часто, спілкуючись там з дітьми, розумію: окрім свого містечка, вони ніде не були, і все, що їм кажуть, сприймають за чисту монету. На жаль, на Донбасі російські телеканали все ще мають мовлення. Тому дуже важливо приїжджати, знайомитися, спілкуватись, давати альтернативну інформацію — принаймні, з’являється вибір, у що вірити, чому довіряти і що обирати.
— Чи спілкувалися з мешканцями Донбасу?
— Так, звісно. Є багато бригад, до яких ми часто приїздили впродовж років. Якось зупинились у селі під Попасною, де нас люди приймали у своїх хатах. Люди там різні. У багатьох з них є острах, наляканість, і не лише тому, що ти чуєш, як вибухають снаряди і постійно перебуваєш у зоні досяжності влучання будь-якого снаряда. А й через те, що немає впевненості, як буде завтра. І переважна більшість, з ким спілкувалася, боїться говорити про свою позицію, бо ми приїхали, поспівали і поїхали, а вони живуть далі там…
Навіть на фестиваль батьки приводять дітей, а самі стоять удалині, щоб їх ніхто не бачив… Розумію, коли в тебе є діти, як це страшно виголошувати власну сміливу позицію. Але ж ця позиція завтра може відібрати все, що в тебе є.
«Я по-новому відкрила і навчилась цінувати українських чоловіків»
— Які сувеніри дарували військові?
— Найбільше вразило, коли ми приїхали у грудні під Маріуполь, була нульова видимість, усе в тумані. І тут після виступу хлопці вручають букет фантастичних квітів. Я не могла зрозуміти, де вони їх взяли! Через війну чимало українців навчилися цінувати мову, вишиванку, культуру. Я ж для себе по-новому відкрила і навчилась цінувати наших українських чоловіків. У мене вдома на видноті лежить ціла колекція шевронів і гільз…
— Знаю, що за освітою ви психолог. Чи розповідали хлопці на передовій цікаві історії?
— Завжди найбільше усміхали історії, які добре закінчувалися. Було багато зворушливих історій, коли жінки йшли за чоловіками на фронт, щоб бути поруч з ними. Як психолог розумію, якщо людина тільки відчуває провину, що вона не на фронті, але є абсолютно там неефективною, то вона на війні витримає дуже мало.
Хлопці, до яких приїздимо, завжди кажуть: «Будь ласка, не посипайте голову попелом. Приїжджайте до своїх міст і будьте щасливими, бо якщо ви перестанете жити, радіти, святкувати, то тоді навіщо це все». Звісно, необхідно шанувати, підтримувати і допомагати захисникам, але ми не маємо всі входити в якийсь траур і створювати негативне поле…
Одна з романтичних історій, яка трапилася на моїх очах, — це про Ольгу Лашко — засновницю фонду «Оберіг роду», яка їздила до бійців і під Волновахою познайомилася з хлопцем Віталієм. А нині у них уже родина й чудовий синочок. Якби не війна, вони ніколи, може, й не зустрілися б.
— Ви сьогодні створюєте медіаплатформу для дітей, а ще плануєте зробити своєрідні Оскари та Греммі для них…
— Для мене це питання національної безпеки. По своїх дітях бачу, чим вони захоплюються, який контент споживають. І цей контент лякає. Коли вмикаю мультики, які вважаю нормальними, вони їх не дивляться. Я зрозуміла, що хочу створити в Україні платформу, яка створюватиме і поширюватиме дитячий контент. Інший напрямок — освітній — коли діти творитимуть для дітей. Мета нашої платформи — генерувати доступний для дітей, цікавий, якісний продукт. Ідеться про багато напрямків: музику, фільми, телепередачі й книжки, але передусім — мультики. Бо діти нині сидять в YouTube і дивляться короткометражні серії.
Плануємо розвивати і дитячі кінофестивалі, створити дитячий Оскар і дитячу премію Греммі. Ідеально було б відкрити й дитячий канал, але це космічно дорого.
— А чи плануєте повертатися до співочої кар’єри?
— Наш гурт Vroda створено трохи передчасно — у 2007 році. До того, як все українське стало трендом, на жаль, через війну. Ми завжди були в усьому українському, несли українську музику в сучасній обробці. Коли у 2010-му брали участь у національному відборі на Євробачення, то наслухалися, які є «шароварні» і наскільки це не цікаво глядачам. Ми раді, що сьогодні це модно. Співати не припинила, але тепер роблю це більше для душі.
