Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
«А хіба молодість — це якась вада? У повітрі всі звання рівні, зірками ніхто не хизувався. Та й знижок на вік на фронті не передбачається», – розповідає лейтенант Богдан Шевчук, льотчик-штурман вертолітної ланки бригади транспортної авіації. Зі свого відносно скромного за нинішніми мірками нальоту, значну частину він налітав на «вісімці» в районі бойових дій.
Виконувати завдання у фронтовому небі юний офіцер полетів практично відразу після випуску, першим із однокурсників. А вдома чекала вагітна дружина…
— Я не шукав відмазок, не збирався «прикриватися» цікавим станом дружини… Ще під час навчання твердо вирішив для себе, що першим полечу на фронт, так і сталось. Та й кохана не відмовляла, знала ж за кого заміж виходила! Її родина з Луганщини, та таких патріотів ще спробуй знайти. Тож група підтримки у мене — потужна.
Хоч хлопець був наймолодшим авіатором на фронті на той час, завдання у лейтенанта були не менш серйозними, ніж у досвідчених підполковників.
— Я повернувся зовсім іншою людиною, там відчув себе дійсно військовим льотчиком, зрозумів, що таке реальні бойові вильоти. Нерідко вони були настільки інтенсивними, що доводилось обирати між поїсти, прийняти душ чи хоч трішки поспати. Часто, прилетівши вночі, дивився на годинник і розумів, що за пів години потрібно вже прокидатись і готуватись до наступного зльоту. Та й самі польоти на Донбасі непрості – є нюанси з лініями електропередач, географією місцевості…
Одними із найвідповідальніших були завдання з евакуації поранених. Потрібно летіти максимально швидко і одночасно максимально обережно, адже люди можуть бути після операцій, у критичному стані. Загальну кількість евакуйованих лейтенант не підраховував. Каже, що за один політ евакуйовували по 5–6 осіб, із них один чи двоє могли бути у вкрай важкому стані.
— Звісно, літати за пораненими доводилось не лише за гарної погоди та видимості, а й тоді, коли за всіма льотними нормами сідати за штурвал заборонено. Але що поробиш? Життя потрібно рятувати. Темно, погана видимість, опади… А вертоліт на гранично малій висоті, не вмикаючи прожектори, мчить на порятунок. Холодний піт стікає по спині, коли перелітаєш через небезпечні ділянки. Вийшло! Довезли! А вже за кілька годин лунає ще одна команда на виліт. Потім іще… Насправді такі польоти не лише фізично, а й морально непрості. Важко дивитися на поранених хлопців… Але коли пізніше дізнаєшся, що важкий поранений вижив, це надихає на подальшу роботу і вже не відчуваєш утоми…
Траплялись за час ротації Богдана і нештатні ситуації, до прикладу, відмова редуктора вертольота. Та, попри всі труднощі, роботу в режимі нон-стоп, відсутність вихідних, утому, хлопець переконує, що позитивних моментів було значно більше.
— Побачив там багато хлопців, з якими разом навчались, на рік-два старших, – ділиться Богдан. — Жартували, що у нас – зустріч випускників. Зустрів там товариша, з яким ми через певні обставини більше року не спілкувались, а там – обійнялись, всі образи одразу забулись… Та й познайомився там з дуже класними людьми. Таких душевних розмов, як там із медиками за чашкою розчинної кави в якомусь сирому підвалі, мабуть, ще ніколи не було…
Служба у Богдана ще попереду… Та він навряд чи забуде, як лейтенантом притискався вертольотом до землі, маневрував між лініями електропередач, рятував поранених та ставав бойовим льотчиком. Свій перший іспит у фронтовому небі він склав успішно!
