У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Нещодавно завершилися міжнародні навчання Combined Resolve-XII, що тривали на базі Багатонаціонального міжвидового центру з підтримки боєготовності (JMRC) на полігоні «Хоенфельс» в Німеччині.
АрміяInform удалося поспілкуватисяз Юрієм, Олександром і Миколою – військовослужбовцями 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», які брали участь у цих навчаннях.
«Нічний перехід на техніці пройшов для нас без пригод. А «Абрамс» «догнав» свого»
– Запам’яталися нічні переходи, під час яких жодної аварії у нас не було. Тоді як їхні «Абрамси» (танки армії США. – Ред.) врізалися один в одного, і це за наявності тепловізорів. Уночі ми йшли за габаритами, в основному кермував голова колони – командир роти. У нашому виконанні було все ідеально, – згадує Микола.
– Висунулися близько 9-ї години вечора, стемніло. Це було орієнтування на незнайомій місцевості. Нова навичка для нас. Бо ми майже 5 років сидимо на місцях (у зоні АТО/ООС – Ред.), є лінія оборони, і ми не рухаємося. А тут не знаєш місцевості, знаєш тільки точку на карті, куди потрібно дістатися. Просуваєшся і намагаєшся зрозуміти: там ти чи не там. Цікаво було, – ділиться спогадами Олександр.
За його словами, це були 9-та та 10-та доби навчань.
– І наскільки я знаю, у наших механіків-водіїв не було досвіду водіння вночі,саме пересування колоною. На наших БМП-2 були тільки стаціонарні прилади бачення, але на них покладатися не виходило. Їхали командири по-похідному у баштах, використовували монокуляри нічного бачення та віддавали накази механікам, наприклад: «Десять градусів уліво або вправо, швидше-повільніше». І механік використовував тільки ту інформацію, яка йому надходила від командира. І все пройшло добре! Ніхто нікого не вдарив, ніхто нікуди не з’їхав, не перевернувся. А місцевість така, що це могло трапитися.
«Дощ безупинно йшов майже добу, а багаття розпалювати не можна»
– Для підрозділу найважчою була доба, коли безупинно йшов дощ… Складність у тому, що не було карематів. У холодному спальнику на голій землі важко. І дощ цей ніяк не зупинявся. Розпалювати багаттяне можна, щоб не бути виявленим противником. Тому просушитися не було змоги, – каже Олександр.
– Запам’яталися дощі… Спальники наші промокали, набухали, і якщо різко треба було зніматися з місця, то ти його мокрим змотував… Його слід було розвісити і висушити, але ми весь час були в русі. Ми ж люди бувалі, пройшли через район бойових дій,– розповідає Микола.
«Американці у захваті від наших медиків…»
– На навчаннях побачили, як відбувається евакуація поранених. Якщо «300-й» важкий, то його відвозять на певну точку. Поки їдуть, оцінюють стан пораненого і вирішують: надавати допомогу на місці чи викликати вертоліт. Якщо другий варіант, то через 10 хвилин поранений лежить на операційному столі… Згадаю наших медиків, які в зоні ООС часто прямо на місці надавали допомогу пораненому. До ворога може бути 400-500 метрів, і вони працюють. Евакуація, яку ми бачили на цих навчаннях, навряд чи можлива у нас на Сході, де, щоб приземлився вертоліт, треба бути хоча б у 2-х кілометрах від противника, – зазначає Юрій.
– Американцям дуже сподобалося, як під час евакуації на навчаннях працювали українські медики. Наші робили все дуже швидко і під час евакуації, і під час надання допомоги. До речі, на «Богданах», – констатує Микола.
– Наші медики мають значно більший досвіду евакуації. По собі знаю. Бо коли я наступив на протипіхотну міну (на Сході України – Ред.), мене евакуювали близько трьох годин. Це чималий проміжок часу, але і крапельниця була, і перев’язка, і знеболювальні, – ділиться спогадами Олександр.
«Поляки невчасно сіли поїсти…»
– Результативним був день, коли ми відбили всі атаки поляків, а згодом узяли в полон 30 їхніх військовихі техніку захопили. Все через те, що вони невдало сіли поїсти… Американці нам відразу сказали: дійте по-бойовому. Ну, по-бойовому, так по-бойовому. Ми тільки стали, у нас – маскування, охорона, варта. А у поляків… Вони під час штурму просто розслабилися. Ми обійшли їх і під час прийому їжі «взяли», – каже Микола.
– Ми були у складі американського батальйону. Американці – нормальні хлопці. Такі ж, як і ми… Правда технічно сильніші. У них на кожній машині стоїть трекер, і вони бачать, де самі перебувають, а де інші їхні підрозділи. Як з такою технікою можна заблукати? – розповідає Олександр.
– Найпозитивніший момент – фініш навчань, – сміється Юрій, – за 10 діб, звичайно, втомлюєшся. Фізично важкувато. Але цікаво. Враження залишилися гарні. Навіть попри втому.
– Ще раз поїхати на такі навчання я б погодився. Але зберуся по-своєму. З урахуванням того, що можуть бути дощі, – завершив Микола.
Фото з Facebook-сторінки 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр»
