Невелика група офіцерів й аналітиків поставила під сумнів домінуючу доктрину важких літаків і довела, що майбутнє повітряних боїв — за маневреними, швидкими та порівняно недорогими машинами….
Юрій Будзило мічман буксира «Яни Капу» у Військово-Морських Силах прослужив майже три десятиліття. Як і його батько, Юрій після строкової служби залишився у війську. Весною 2014-го, як і всім українцям у Криму, йому пропонували «золоті гори» нового російського життя. Але моряк від такої «солодкої» пропозиції відразу рішуче відмовився.
— Я добре усвідомлював, що у військового, який зраджує присязі, помирає щось більше за честь — помирає душа. І що згодом окупант не відступиться так легко і захоче знову забрати те, що не зумів отримати одразу — мою свободу, — згадує військовий.
«Дружина передчувала щось лихе перед тим рейсом…»
Після анексії українського півострова Юрій разом із сім’єю виїхав до Одеської області. Пізніше його призначили мічманом рейдового буксира «Яни Капу». Кожен гвинтик, кожен механізм на кораблі чоловік міг перебрати наосліп.
Юрій розповів, що напередодні того рейсу у дружини було погане передчуття, вона вмовляла чоловіка не йти в море. Проте Юрій не міг підвести свою команду.
«Під час навали російських кораблів я швидко включив задній хід. Через цей прийом вони протаранили один одного»
— Коли взяли в оточення наш буксир, ворог не знав, що у «Яни Капу» працює задній хід. Під час навали російських кораблів я швидко використав цей прийом, і вони протаранили один одного, — розповідає Юрій.
Силовикам РФ все таки вдалося затримати екіпажі буксира «Яни Капу» та катерів «Бердянськ» і «Нікополь». Спочатку полонених судили в Криму, потім вони були направлені до російських слідчих ізоляторів. Юрій потрапив до Лефортовської тюрми.
Мічман розповідає, що під час допиту один із ФСБешників, ретельно переглянувши його характеристику, вмовляв перейти на ворожу сторону. Український військовий навіть слухати не хотів і категорично відкинув таку пропозицію.
— Найважчим для мене випробуванням стала відсутність зв’язку з рідними. На мої прохання зателефонувати додому чув однозначне «ні!». За дев’ять місяців ув’язнення слідчий дозволив подзвонити лише один раз — у березні після смерті батька. Та й листи від родичів отримував дуже рідко, — розказує Юрій.
«Листи підтримки надсилали не лише українці, а й американці, канадці, французи…»
Проте листи підтримки від багатьох українців полоненому морякові передавали. Люди з різних куточків України, і навіть з окупованого Донбасу, писали теплі слова та побажання скорішого повернення. Також Юрій отримував звістки на підтримку з США, Великої Британії, Канади, Франції, Польщі та багатьох інших країн. Бувало й таке, що перечитував їх по декілька разів. Усі конверти він зберігає і, боронь Боже, якщо хоча б один загубиться.
— Коли повідомили про можливий обмін полоненими між Росією та Україною, не повірив. Зрозумів, що це дійсно правда лише в той момент, коли командир літака сповістив про посадку в аеропорту «Бориспіль». А побачивши на летовищі дружину, у мене відняло мову, — говорить чоловік.
А ще військового моряка розчулив і здивував жест Президента Володимира Зеленського. Під час зустрічі зі звільненими моряками глава держави надів двом військовикам іменні браслети, один із них — Юрію Будзилу. Президент носив їх як нагадування про те, що за повернення наших 24 моряків з російської в’язниці необхідно боротися щодня. І коли Володимир Зеленський зустрів моряків на українській землі, він передав браслети хлопцям.
Нині моряк проходить обстеження у військовому госпіталі, говорить, що після відпочинку обов’язково повернеться на військову службу.
