Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Як мамі сказати,
Що сина немає?
Вона, сивочола,
Його ж так чекає!
Сьогодні в Міністерстві оборони України відбувся щоденний церемоніал вшанування українських військових. Дзвін Пам’яті пролунав 27 разів у пам’ять про бійців, які загинули 31 липня в різні роки внаслідок підступної збройної агресії РФ. Того рокового дня 2014-го ряди небесних янголів поповнили 24 десантники. Під Шахтарськом на Донеччині воїни 25-ї повітрянодесантної бригади потрапили в оточення переважаючих сил противника…
Військовим журналістам АрміяInform вдалося поспілкуватися з рідними та побратимами героїв.
ПАТРІОТ. ВІДОМИЙ КОВАЛЬ. ЗАХИСНИК
Дружина загиблого героя Петра Федоряки Валентина на вшанування пам’яті чоловіка та його побратимів приїхала з Миргорода. Її Петро пішов на війну добровольцем. Був командиром зенітно-артилерійського взводу 25-ї повітрянодесантної бригади, у складі якої воював у районі АТО. Загинув у Шахтарську під час танкової атаки російських найманців із засідки на колону десантників.
— Коли проводжала чоловіка в останнє відрядження, ми вдвох відчували, що більше не побачимося. Однак Петро заспокоював. Тієї злощасної ночі він зателефонував і попросив: «Валю, це той час, коли треба молитися…». На жаль, це були його останні слова, — згадує пані Валентина. — Близько третьої ночі пробудилася. Приснився Петро, який сказав: «Не хвилюйся, все найгірше вже позаду…». Як дізналася згодом, саме в ту мить мій чоловік загинув.
Звістка про смерть Петра Федоряки стала важким і нестерпним болем не тільки для його рідних, а й всієї країни. Він був розумною людиною, добрим вчителем та знаним ковалем. Виготовляв ножі й клинки періоду вікінгів, Середньовіччя, Київської Русі, вмів варити булат і кувати дамаск. Мав 100 учнів ковальської справи. Створив власну кузню, яка й донині носить назву «Кузня Петра».
Петро Федоряка похований у селі Трудолюб на Полтавщині. Указом Президента посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Пам’ятатимуть героя рідні й близькі, пишатиметься своїм сином Україна, навіки його світлий образ збереже серце коханої дружини… Він назавше зостанеться 49-річним…
«ВІЙНА ВИБИЛА ОПОРУ В МЕНЕ З-ПІД НІГ…»
Героїчно захищав рідну землю від окупантів і старший солдат Антон Камінський. Його відданість військовій справі — приклад для майбутніх захисників. На передовій він був помічником гранатометника. 31 липня 2014-го уламки ворожого «Града» обірвали його молоде життя.
…Антон сам пішов до військкомату з початком ворожої агресії. Добровільно. Не чекаючи, коли принесуть повістку. Він не міг інакше. Бо понад усе любив Україну. Мріяв служити в СБУ. Коли рідні запитували про службу, він сміючись відповідав: «Десантників із нас роблять…». Про те, що син воював на сході, мати Тетяна дізналася вже після його смерті.
— Тоді під Шахтарськом було справжнє пекло. Бійці з 25-ї бригади забезпечували відхід інших підрозділів. Завдання виконали, втім Антонове життя зберегти не вдалося. Я передчувала нещастя. Уранці 31 липня хотіла зробити зарядку, але змусити себе не змогла — тіло стало дуже важким. Уже наступний день приніс страшну новину… — розповідає матір загиблого героя. — У мене два сина: Антон — це опора, а Дмитро — надія. На жаль, війна вибила опору в мене з-під ніг.
…Відважний український десантник нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
КОМАНДИР БОЙОВОЇ МАШИНИ
Тридцятирічний Євген Сердюков мав дві вищі освіти. Працював директором фірми. Однак 10 днів військових навчань та російська агресія переконали стати добровольцем і серед перших військовиків поїхати на схід.
31 липня 2014-го в районі Шахтарська командир бойової машини молодший сержант Євген Сердюков загинув. У його БМД влучив ворожий снаряд. Проте ідентифікувати тіло і провести панахиду рідні й близькі змогли лише в січні 2015 року…
— Ми довго сподівалися, що він живий і повернеться. Чекали, вірили, плакали, сумували, однак знайшли сили жити далі, — каже мати Євгена Тетяна Сердюкова. — Я любила сина, і він — мене. Бувало, писав та дякував за безсонні ночі й молитву. Обожнював життя і Україну. Женя і його побратими — наші герої, захисники, наша пам’ять навіки…
Указом Президента України молодший сержант Сердюков нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
***
Вшанували пам’ять бойових побратимів і військовослужбовці Десантно-штурмових військ ЗСУ. Серед них — перший заступник командувача виду генерал-майор Євген Мойсюк. Саме він у 2014 році був командиром батальйону повітрянодесантної бригади з Дніпропетровщини.
— Кожен із полеглих бійців гідно виконував обов’язок перед державою. Під Шахтарськом сили противника були переважаючими в кілька разів. Ми виходили з оточення і забезпечували просування інших підрозділів. Завдання виконали. Загиблі воїни навічно залишаться в наших серцях і пам’яті. Вони — герої! — наголосив генерал-майор Євген Мойсюк.
