Упродовж цього періоду новобранець проходить не лише фізичне тренування, а й внутрішнє становлення — вчиться діяти в колективі, працювати під тиском, приймати відповідальність і мислити як воїн….
Підполковник Лазаренко — хірург молодий, та його досвід вражає. Навчався в Швейцарії, Італії, стажувався в Чехії в головного ортопеда…
Усе в талановитого спеціаліста йшло якнайкраще. Проте щойно почалася війна, Юрій, покинувши закордон, повернувся до України і пішов служити до Дніпровського військового шпиталю. Там медик за три роки пройшов таку «школу життя», яку жодні професори з найвідоміших клінік світу дати не зможуть… Ще б пак! Очолити травматологічне відділення Дніпропетровського госпіталю у найважчі для країни роки!
Ми зустрічаємось із хірургом одразу після чергової операції. Нині Юрій — начальник травматології ВМКЦ ЦР, тож спіймати його хоча б на десять хвилин той ще квест… Медик постійно комусь терміново потрібен, то операції, то консультації, то колеги за порадою забігають… Ось і сьогодні — щойно зайшли до кабінету, почав розриватися телефон: «Так це ж Сашко, боєць із 79-ки! — радіє медик. — Війна хоч і жахлива річ, та завдяки їй маю багато друзів на все життя».
— Скільки поранених пройшло через мої руки за час служби там? Наприкінці третього року цифра добігала 15 тисяч, — розповідає чоловік. — Без перебільшення, а згідно з точними даними журналу. Ненормований режим, відсутність вихідних, відпусток, траплялося, що ми тижнями жили в госпіталі. Не було сенсу їхати додому. Щойно перетнеш поріг — одразу знову викликають! Та й після кількох діб важкої роботи часто елементарно не вистачало сил на дорогу додому. Хотілося тільки притулити голову до найближчої подушки.
Окрім служби в госпіталі, були ще й постійні ротації на фронт…
— З одним із найскладнішим пацієнтів, який підірвався на розтяжці під Іловайськом, ми тепер хороші друзі. Його діагноз може потрапити у підручники з медицини — відкрита черепно-мозкова травма, численні переломи, уламки в тілі, критична крововтрата… У нього було дуже тривале та складне лікування, ледь витягнули його… Проте де б я ще такого друга знайшов? Насправді я з колегами сотні разів стикався з випадками, про які кажуть: в сорочці народився. Подекуди здавалося: «ну все…», однак помаленьку-помаленьку викарабкувалися… Цивільні лікарі часто дивуються: «Як ви це робите? Це ж неможливо! Такий обсяг травми — летальний!» Але заради цих людей, яких ми рятуємо, можна зробити і неможливе…
Багато хто з медиків лише руками розводив, коли Олена після більш ніж пів року консервативного лікування та сильних знеболювальних зверталася до них по допомогу. Діагноз невтішний — асептичний некроз з порушеннями, відмирання кістки… Через численні ускладнення після заміни плечового суглоба медики боялися братися за таку пацієнтку, крім того, проводять такі оперативні втручання лише в кількох клініках країни. Останньою надією для жінки став військовий хірург підполковник медичної служби Юрій Лазаренко.
«Якщо безнадійних поранених ставив на ноги, то й мені допоможе» — подумала Олена й не прогадала.
У Вінниці досі такі операції не виконували. Та медик зовсім не хизується. Каже: «Це лише початок! Але приємно, що нам довіряють не лише військовослужбовці, а й цивільне населення!»
P.S. Юрій Лазаренко має багато нагород за роки війни. Проте найкращим подарунком для нього є майже повна відсутність летальних випадків. А ще син, який вирішив пов’язати своє життя із військом.
Анастасія ОЛЕХНОВИЧ, Армія Inform
