У день одного з наймістичніших і найчарівніших свят року відзначає свій ювілей заслужений лікар України Лариса Рибалко
Під знаком милосердя
…Укотре прокидаюся вранці на госпітальному ліжку від нестерпного болю в хребті — це наслідки надскладної операції. Знеболювальні ін’єкції лише на короткий період приносять полегшення. Часом здається, що з такого стану майже неможливо видряпатися. На годиннику о пів на сьому. Ще сорок хвилин, і до мене в палату зайде лікар-невропатолог Лариса Пилипівна Рибалко. Вона опікувалася мною до операції: майже за руку водила спочатку на фізіотерапевтичні процедури, діагностичні дослідження, а потім передала до рук нейрохірургів. Але лікарська небайдужість примушує її розпочинати робочий день з палати колишнього пацієнта. І так щоранку. Я вже навчився розпізнавати стукіт її підборів у коридорі й без годинника вгадувати: десять на сьому. Час, щоб привести себе до пристойного вигляду наскільки дозволить моя рухливість, ще є.
Пригадалося наше знайомство, яке відбулося кілька років тому, коли я у складі творчої групи знімав фільм «Милосердя у спадщину» — про зародження та розвиток сестринства у військових госпіталях. Лариса Рибалко тоді вже понад десять років була помічником начальника Головного військового клінічного госпіталю з роботи із середнім та молодшим медперсоналом. Це її заслуга — введення у шпиталі сестринського процесу, за яким працюють провідні європейські медустанови.
Пощастило тоді побувати й на засіданні ради медсестер госпіталю, створеної за ініціативи пані Рибалко. Пам’ятаю, того дня обговорювали оргпитання щодо госпітального конкурсу «Краща за професією», присвяченого Міжнародному дню медичної сестри. Другим пунктом розглядали порушення однією з працівниць етичного кодексу медсестри. Не торкатимуся нюансів поведінки порушниці, але зазначу: то не було нищення молодшої колеги старшими. То була ґрунтовна сімейна розмова, де переважали слова: «небайдужість», «совість», «милосердя», «порядність». Результативна робота пані Рибалко з організації навчання й виховання медсестер відзначена високою нагородою — Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Невипадково цивільні пацієнти, потрапивши до Київського госпіталю, з захопленням відгукуються про роботу тамтешніх медсестер. «Робочий день медсестри починається з усмішки», — не втомлюється і нині повторювати Лариса Пилипівна.
ЯК ЛІКАРЮ ВДАЛОСЯ ЗАХИСТИТИ ЖУРНАЛІСТА ВІД КДБ
…Біль у хребті після ранкових водних процедур посилився. Але «краса потребує жертовності». Є кілька хвилин до приходу лікаря. Згадую: трапився з Ларисою Пилипівною ще за радянської доби під час її роботи керівником медчастини столичної «Феофанії» такий випадок.
Якось до лікарні поступив із серцевим нападом головний редактор «Сільських вістей» Іван Сподаренко. Напередодні вищі партійні боси Республіки влаштували йому прочухана. Газета насмілилася критикувати бездарне втручання партчиновників у справи аграріїв. Іванові Васильовичу «шили» підрив авторитету КПРС у народі й негативний вплив статті на майбутній урожай.
Під час суперечки з представниками ЦК КПУ серце журналіста дало збій. Комуністи ж трактували ушпиталення Сподаренка як ухилення від відповідальності. І вимагали від медичних керівників негайно виписати його з лікарні. Головлікар, так би мовити, «відморозився» від конфлікту, й тягар спілкування з партійними «бонзами» і навіть кадебістами впав на начмеда Рибалко. Лариса Пилипівна намагалась говорити з чиновниками мовою діагностичних показань хворого, марно закликаючи до людяності…
Крім того, її викликали на «душевні» бесіди на килими ЦК і КДБ, погрожуючи звільнити чоловіка з посади директора підприємства і створити дочці проблеми зі вступом до вишу. Та Ларисі Рибалко вдалось захистити журналіста і самій вистояти перед жахливими репресивними жорнами. Згодом прийшло визнання: Ларисі Рибалко присвоїли звання Заслуженого лікаря України. Тоді цю нагороду затверджувала Президія Верховної Ради.
ЩАСЛИВА ЩАСТЯМ ІНШИX
…Спогади-роздуми перериває стукіт підборів у коридорі. Їх не сплутати ні з чиїми. Тихенько відчиняються двері й зі словами «ви вже не спите?» на порозі з’являється Лариса Пилипівна. Бездоганний вигляд і усмішка змушують забути про біль і підвестися на ліжку. Вона вже знайома з усіма моїми показниками тиску та температури і призначеними ін’єкціями. Але розмова заходить не про болячки. Лікар прагне з’ясувати мій настрій і готовність власним оптимізмом допомогти собі в боротьбі з недугою.
Лариса Пилипівна не приховує свого віку: 7 липня їй виповнюється 80 років. Тих, хто бачить її вперше й тих, хто знайомий з нею давно, дивує не лише її спортивність, уміння стежити за своїм зовнішнім вигляд, а й невичерпна внутрішня енергія й постійна жага до знань. І це за її унікальної енциклопедичності!
Достатньо лише її потужної енергетики й психотерапевтичного впливу в спілкуванні, що допомагають почуватися впевненіше. Коротке спілкування завершується демонстрацією моїх останніх досягнень: самостійне вставання з ліжка й пересування на милицях. Лариса Пилипівна усміхається, схвально киває, промовляючи: «Тепер я впевнена: ми з вами ще станцюємо».
А на завершення радить не випереджати час і набратися терпіння. Вона йде до інших хворих, а мене охоплює почуття невеличкого щастя від поступового повернення рухливості. І в щасті – особлива роль лікаря Рибалко. Як тут не згадати великого Миколу Пирогова: «Бути щасливим щастям інших – ось справжнє щастя та земний ідеал життя того, хто обирає лікарську професію».
P.S. Дехто з читачів гадає: журналістові властиво наділяти героїв своїх спостережень і замальовок ідеальними здібностями й заслугами. Тому нижче наведу кілька відгуків пацієнтів Лариси Рибалко.
Полковник Василь Ковтун:
— У лютому 2015-го під час обстрілу з російських «Смерчів» Краматорська я зазнав важких поранень ніг. Лікувався в Німеччині, потім — у Київському госпіталі. Крім проблем зі зростанням кісток, додались і наслідки контузії. Шум у голові, невропатія нерва правої ноги змусили звернутися до Лариси Рибалко. З першого ж дня спілкування відчув надзвичайно чуйне її ставлення. Не гаючи ні хвилини, вона призначила системне фізіотерапевтичне лікування, запропонувала нетрадиційні методи впливу. Розумію: ця хвороба важка, знадобиться не один рік лікування і реабілітації. Та головне, що зробила Рибалко – вселила віру, що я зможу-таки здолати наслідки тяжкого поранення. І я докладаю всіх зусиль, аби не втратити цієї віри й повернутися до активного життя.
Богдан Струтинський, народний артист України, художній керівник Київського національного академічного театру оперети:
– Це на перший погляд здається, що люди мистецтва не втомлюються фізично. Січневого дня 2006 року я відчув своє тіло знесиленим. Приятель порадив звернутися до військового госпіталю, де, за його словами, є лікар-чарівниця, здатна в найкоротший термін повернути мене до норми. І справді, переступивши поріг кабінету Лариси Пилипівни, я потрапив, образно кажучи, в неймовірно теплі лікарські обійми. У розмові на досить далекі від медицини теми вона тебе сканує і видає надзвичайно точний діагноз. Крім того, що вона – найвищого таланту лікар, пані Лариса – дуже мудрий і досвідчений вчитель, цікавий співрозмовник. Інколи, коли на душі було надто важко від проблем сьогодення, я сідав в авто і їхав до Лариси Пилипівни. У неї Божий дар дарувати надію на одужання.
Підполковник Ірина Костюніна:
– Прийшла до Лариси Пилипівни через гострий біль і з готовністю на будь-яку ін’єкцію, щоб його позбутися. Стою перед дверима кабінету, читаю всі її звання, регалії, і думаю: хіба такому заслуженому лікарю буде час на простого майора? Спитавши дозволу, заходжу в маленький затишний кабінет з великою кількістю квітів. Погляд перехоплює вродлива в білосніжному халаті з ідеальною зачіскою милолиця жінка. На вигляд їй років 55. Пропонує присісти, а я не можу. «Боляче?», – запитує. І продовжує: «Тоді я вас огляну». Бліцопитування про історію проблеми триває кілька хвилин, ще стільки ж – на усунення болю. Потім Лариса Пилипівна призначила безліч досліджень і аналізів. Так відбулася наша перша зустріч.
Усе ті ж проблеми змушували не раз звертатися до лікаря Рибалко. А якось через загострення хвороби мене навіть привезли до неї. І цілий місяць вона майже не відходила від мого ліжка. І таки поставила на ноги! А коли дізналася, скільки Ларисі Пилипівні насправді років, моєму здивуванню не було меж. Такій світлій, безкорисній людині так і належить жити й нести людям добро. Ось така вона лікар Рибалко — жінка зі щирою усмішкою, м’якими теплими руками, очима і серцем матері.
