Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
1 листопада Ірині Шевченко виповнилось би 50. Але назавжди залишиться 49. Торік, 1 липня, окупанти, нехтуючи нормами міжнародного гуманітарного права, поцілили з ПТРК у санітарний автомобіль під емблемою Червоного хреста, в якому Ірина з побратимом виконували завдання з евакуації пораненого. Від зазнаних травм жінка загинула…
…Їй дали позивний «Скажена» за шалений вогонь в очах, щирий сміх, енергійність та готовність щосекунди мчати на допомогу та рятувати її хлопців, її родину − її піхотинців.
До війни вона торгувала на ринку в Херсоні всім – від одягу до іграшок. Російське вторгнення на сході України зробило Ірину спочатку волонтером, потім військовим медиком – вона закінчила курси польової медицини, рятувала, а потім і навчала військових.
Командир батальйону бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського Віктор Сікоза служив з Іриною Шевченко з 2015 року. − Шикував колону, виїздили на Маріуполь, вона прибігла, каже: у вас мало медиків, можна я з вами поїду, супроводжу колону? Після цього лишилась у батальйоні служити. Всі називали Ірину Шевченко мамою, бо за всіх переживала, турбувалася. Вона примушувала навіть мене носити шапку… Перевіряла, чи я у «броніку», примушувала лікуватися, коли прихворів…» − розповідає Сікоза.
Морпіх Людмила Іванова познайомилася з Іриною в листопаді 2018 року.
– У роті нас було три жінки, і природньо, ми здружилися. Я була новачком, а Ірина завжди мені допомагала порадами, адже перебувала з хлопцями на позиціях із 2015 року. Її допомога була безцінною. Її піклування було безцінним – вона була мамою для всіх нас. По-материнськи була суворою – могла влаштувати «нагоняя» щодо зовнішнього вигляду або відсутності теплого одягу. Але в той же час всі приходили поговорити з нею – вона слухала, давала поради або мовчала, але від неї йшли із душевним спокоєм, − із сумом пригадує Міла. − Вікторівна запевняла, що поки вона з нами, морпіхами, «двохсотих» не буде. Було таке, що поїхала за пораненим у голову військовим під обстрілами попри те, що казали, що шансів у хлопця немає. Але він вижив і нині проходить реабілітацію. Якби не впертість Ірини, невідомо, що б було… При ній не було тих, хто не доїхав до шпиталю, – навіть найтяжчих вона стабілізувала. Вікторівна мала один лише страх – не довезти, вона зі смертю змагалася наввипередки.
Морський піхотинець Микола не стримує емоцій, коли пригадує жінку. Каже, що, хоч і минуло понад рік після її загибелі, а біль у побратимів не стихає.
− Не було в нас у батальйоні людини, яка б її не любила. Добра, щира, позитивна. Вона була близьким другом для кожного з нас та гарним психологом. Бачить, що людина засмучена через проблеми, наприклад, з дівчиною, ходить, підзиває до себе, підуть, поспілкуються, кави поп’ють, дивишся, вже хлопець усміхається. Наша сестро… Мамо… Ви знаєте, вона достойна звання Героя України. Ми навіть колективне звернення про це писали, − розповідає Микола.
У 2016 році Казарінов Роман служив у добровольчому батальйоні, який стояв поблизу морпіхів, тому часто спілкувався з Іриною Шевченко.
− Вікторівна була тою, хто за міцним словом у кишеню не полізе. А ще, не дивлячись на жорсткий характер, залишалася жінкою. Буває, їдеш по полю, нарвеш квітів, вручиш Ірині, а вона аж у обличчі змінюється, і очі починають по-жіночому горіти…Але, в моменти, коли їхала на завдання, – для евакуації пораненого або загиблого, різко змінювалася, ставала жорсткою: ставила завдання, вимагала точного їх виконання. Був випадок, коли від російської міни було поранено трьох наших хлопців, я тоді на особисті очі побачив, як Ірина працює – стримана, послідовна – такою вона була в робочі моменти. Вона назавжди запам’ятається мені усміхненою і налаштованою на позитив. А ще вона безумовно вірила в нашу перемогу, − згадує Роман.
Волонтер Артем довго мовчав, намагаючись подолати емоції при згадці про Ірину:
– Це для мене болюча тема… Вона була Солдатською мамою в 500 метрах від ворожих позицій… Її поважали всі в батальйоні. Після смерті Ірини я заборонив собі зближуватися з людьми на війні, адже це нестерпно боляче − втрачати друзів. А вона такою була.
І всі до одного розповідають, що Ірина намагалася створити для хлопців-морпіхів або для гостей умови, наближені до домашніх. Вона ніколи нікого не відпускала голодним – борщ, котлети, солянка, піца, пиріжки… А в дворі будинку, де жила на передовій Ірина, у зруйнованому російськими найманцями селі, був острівок миру – тут у травні квітли конвалії, улюблені квіти Ірини… Ірина любила, щоб її хлопцям-морпіхам, людям, які її оточували, було смачно і затишно, як в рідній домівці…
