Так мешканець Кропивницього відреагував на законні вимоги працівника Національної поліції України та військовослужбовців Збройних Сил України з ТЦК та СП…
Олександр Будько з позивним «Терен» — ветеран російсько-української війни. До широкомасштабного вторгнення працював баристою та навчався на графічного дизайнера.
Після 24 лютого 2022 року пішов добровольцем на фронт. Взяв собі позивний «Терен». Став командиром взводу стрілецького батальйону під назвою «Карпатська Русь». Під час боїв у Харківській області втратив ноги, пройшов процес протезування.
Брав участь у балетному перформансі команди «United Ukrainian Ballet» під час благодійних виступів у Каліфорнії (США). Представник нашої держави на міжнародних змаганнях у Німеччині «Ігри Нескорених». Підтримує розвиток програм та можливостей для людей з інвалідністю.
Автор книги «Історія впертого чоловіка». У лютому 2024-го стартував новий ютуб-проєкт «Відвал ніг, або All інклюзив», де Олександр Терен був ведучим.
А вже в середині липня 2024 року стартували зйомки нового сезону романтичного реаліті «Холостяк» з Олександром Тереном, що вийде в ефірі СТБ вже восени.
Про безбар’єрність українських міст, ветеранську політику, та… чорний гумор АрміяInform запитала Олександра у невеликому інтерв’ю. Невеликому — бо зйомки «Холостяка» тривають, і в Олександра — шалено-щільний графік.
— Коментуючи в інстаграмі свою участь у проєкті «Холостяк», ви сказали, що «з 1-ю групою інвалідності я зробив значно більше, ніж з 3-ю». Що ви маєте на увазі?
— Оскільки після поранення я отримав першу групу інвалідності і так трапилося, що моє громадське життя стало дещо активнішим. Моя залученість до суспільних змін теж збільшилася внаслідок цього.
— Які «червоні прапорці» є для вас у побудові стосунків (чи просто в комунікації) з особою протилежної статі?
— Коли з дівчиною немає про що поговорити і, звичайно, коли дівчина не поділяє мого світогляду, моєї громадянської позиції. Це для мене надважливо. Тим паче зараз.
— Чи варто боятися публічності та соціальної діяльності ветеранам та військовим після важкого поранення? Що би ви порадили тим ветеранам і військовим із важкими пораненнями, які (так буває) замикаються в собі?
— Мені складно давати поради, бо це все дуже індивідуально. В кожного — своє життя. І в кожного — своє власне бачення свого життя. Але якщо це публічне життя з’являється — це не є погано, це точно. Чи варто боятися публічності — то вже особисте питання кожного. Тим ветеранам, які замикаються в собі, хочеться порадити, що вони не одні і це точно не просто слова: зараз є безліч організацій, спілок, об’єднань в онлайн-платформах, мотоклуби, боротьба, плавання, баскетбол на кріслах колісних — тобто безліч активностей, де задіяні ветерани з різними пораненнями та де можна знайти себе.
— Наскільки самоіронія та почуття гумору є терапевтичними для ветеранів і військових після поранення?
— Самоіронія та почуття гумору завжди є терапевтичними — для всіх людей в принципі. Це показник того, що ветеран з пораненням розуміє свій стан, все, що відбувається навколо — і він готовий над цим жартувати, і це ознака здорового глузду і того, що людина все сприймає адекватно і може пожартувати над своїм станом теж.
— Який ваш улюблений тематичний чорний жарт?
— Коли я бив тату на нозі і мені сказали, що їх неможливо буде вивести. Але… немає нічого неможливого: тепер в мене тату значно менше, вивести таки вдалося (сміється — ред.).
— Скільки міст ви вже проінспектували в рамках свого інклюзивного тревел-шоу? Яке вразило приємно, а який випадок в якому місті розчарував найбільше?
— Ми проінспектували з «Відвалом ніг» вже 10 міст. Приємні випадки теж були, коли місцеві люди проявляли активність, демонстрували свою громадську позицію і домагалися просторових змін щодо безбар’єрності. В Дніпрі, наприклад, місцевий активіст Руслан почав цю тематику підіймати за кілька років ще до війни, і ось зараз у Дніпрі є майже ідеальні безбар’єрні вулиці.
Дивний випадок був у Луцьку, коли ми не змогли потрапити в один із закладів. Ми зателефонували до керівниці, яка дуже грубо з нами розмовляла, казала, що в неї немає на нас часу тощо. Але представники цієї мережі все ж ніби прислухались і хоч почали якісь пандуси встановлювати. Цей випадок — один яскраво-негативний. Але були й інші, де комунікація з представниками бізнесу була не дуже вдалою. Бізнес має усвідомити, що ветерани та люди з інвалідністю зараз — досить велика частка населення, і якщо не зробити їм умови для користування послугами, бізнеси будуть втрачати дуже великий шмат доходу.
— Чи достатньо, на вашу думку, в Україні розвинуті адаптивні види спорту?
— На мою думку, недостатньо розвинуті, але мене неймовірно радує те, що вони з’являються. Принаймні, в обласних центрах. Знаю, що в деяких містах з’явився і розвивається баскетбол на кріслах колісних. Знаю, що ці крісла дуже дорогі, тож мене дуже радує, що вони є і хлопці можуть грати.
З’являється адаптивний футбол на милицях, волейбол на підлозі, стрільба з лука, плавання. Знаю особисто хлопців, які цим займаються і тренуються. І мене неймовірно радує, що ці види спорту розвиваються.
— Чи консультуєте/співпрацюєте якось із Мінветом, щоби покращувати ветеранську політику в Україні? Чи прислухаються до ваших порад?
— Майже ніякої співпраці з ними не відбувається. Дуже рідко ми на якихось форумах чи заходах бачимося, проте здорової комунікації поки що не відбувається. Напевне, немає зацікавленості у ветеранах — бо не дуже багато ветеранів я бачу у Міністерстві у справах ветеранів. Так, зі свого боку я відкритий до якоїсь співпраці та покращення справ. Але поки що я ніяких запитів не отримував.
Фото з архіву Олександра Будька
