Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Шість років тому, коли на Схід України ступила нога російського окупанта, прості донеччани гідно відповідали та захищали свою малу Батьківщину. Навесні 2014 року в Донецьку відбувся не один проукраїнський мітинг. Люди, що виходили на вулиці, намагались показати всьому світові, що Донецьк — це Україна, і що він не хоче в «Новоросію». 28 квітня 2014-го відбувся останній проукраїнський мітинг «За єдину Україну», який завершився грандіозним кривавим побоїщем. Пригадаємо, що відбувалося в ті дні на вулицях Донецька та що означають для історії України ті два місяці стримування російської навали.
28 квітня 2014 року нині вважається датою, коли в Донецьку відбувся останній до теперішнього моменту історії цього міста патріотичний мітинг. На учасників двохтисячного маршу «За єдину Україну» напали люди в камуфляжі з битами, ланцюгами, ножами та травматичною зброєю. У результаті 15 осіб дістали важкі травми, 5 осіб зникли безвісти. Попри те, що агресія сепаратистських банд була передбачувана, міліція Донецька залишилася бездіяльною.
Хронологія подій 28 квітня 2014 року
Разом із проукраїнськими акціями мирних мешканців Донецька водночас у місті відбувалися й організовані прихильниками «Новоросії» антиукраїнські заходи. Ранок 28 квітня почався із захоплення головного офісу «ПриватБанку» в Донецьку, під час якого проросійськи налаштований натовп зірвав із будівлі банку український прапор та вирушив під облдержадміністрацію.
У той час, близько 16 години, біля спорткомлексу «Олімпійський» і «Донбас-Арени» починає збиратися «Автомайдан», щоб здійснити синьо-жовтий автопробіг містом. Під час автопробігу на машини почали нападати. Тоді ж, ще не знаючи про напади на автомайданівців, під стадіоном «Олімпійський» починає збиратися проукраїнський мітинг.
Після виконання гімну України колона вирушає від стадіону по вулиці Артема в напрямку торговельного центру «Донецьк-сіті». Люди, що дивилися на ходу з вікон, вітали марш прапорами і вигуками «Слава Україні!» Під час виконання пісні «Воины света» в натовпі запалили фаєри. Та пісню доспівати не вдалося. Із криками «Росія» на ходу понеслися люди в балаклавах. Вони були озброєні битами, газовими балончиками, ціпками, травматичними пістолетами та ножами. У натовп летіли петарди й каміння. У якийсь момент пролунав вибух: то була світлошумова граната.
Після нападу на мирну ходу по місту мчали швидкі, пораненим надавали допомогу, асфальт було залито кров’ю, а на узбіччях лежали шматки закривавлених українських прапорів… У результаті 15 проукраїнських демонстрантів зазнали поранення різного ступеня важкості, чимало побитих людей навіть не зверталися за медичною допомогою. Міліція, а її було того вечора чимало, майже не втручалася в події й не запобігла насиллю.
У яких умовах та які ще мітинги відбувалися в Донецьку навесні 2014-го
Говорячи про ті події в Донецьку, варто розуміти, в яких умовах перебували люди. Щодня на місцевому донбаському телебаченні транслювали заклики не ходити на мітинги, бо там убиватимуть. Незважаючи на це, люди все одно свідомо збирались. Ось як згадує ті дні Тетяна Дурнєва, громадська активістка та співкоординаторка Комітету патріотичних сил Донбасу:
Люди, які виходили на вулицю, — це ще не всі, хто підтримував Україну. У нашому підпільному офісі жінки вечорами шили прапори на мітинг. Комітет патріотичних сил Донбасу, багато інших організацій, ініціативних груп щодня щось робили. Пізніше це були і підтримка військових, і передача води, їжі, організація концертів, допомога тим, хто в лікарні. Для мене то був перший досвід фандрейзингової роботи, коли звичайні люди переказували кошти на друк газети. Нам категорично не вистачало інформації доступною і зрозумілою мовою про те, що відбувається у країні та в Донецьку.
Найперше зібрання тих, хто не хотів у «Новоросію», Росію чи ще кудись, відбулося 4 березня 2014 року під Покровською церквою. Там лунали заклики вийти 5 березня на головну площу міста. І наступного дня зібралося більш як 10 тисяч людей. Абсолютно спокійні, мирні люди вийшли показати, що Донецьк — це Україна і тут нормальні, адекватні люди, які розмовляють різними мовами, але люблять Україну.
Саме тоді був розгорнутий великий український прапор, який принесли ультрас ФК «Шахтар». І в той прапор полетіли яйця, каміння, пляшки, петарди, лайка. Відбулась історична подія: перший найбільший мітинг і останній мирний у Донецьку.
13 березня 2014 року відбувся найкривавіший мітинг, на якому загинув, посмертно нагороджений, Герой України Дмитро Чернявський. 17 квітня 2014 року пройшов мітинг «З молитвою, за Україну». Було багато ще і зірваних росіянами акцій. Взагалі, якщо порівнювати ті зібрання в Донецьку, то акції проукраїнськи налаштованих людей були значно масштабнішими, аніж штучно створені проросійські мітинги.
Ті два місяці, впродовж яких Донеччина стримувала російську навалу, стали наріжним каменем знищення радянського мему про Донбас совковий, пролетарський і проросійський.Сьогодні, коли говоримо про майбутнє Донбасу, маємо повертатись до тих сторінок 2014-го та саме тих бажань людей, які, попри агресивні російські придушення, виходили на вулиці, аби сказати, що Донбас — це Україна.
