Всі найуспішніші комерційні корпорації будуються на основі дієвого Human Resource Management. Тобто вони орієнтуються на таланти і реальні морально-ділові якості…
Кількість російських і російськомовних видань, які впродовж 1992–2014 років продавалися в Україні, значно перевищувала кількість українських. Вони, маніпулюючи фактами, а то й перекручуючи історичну правду, заражали українців мікробами безпам’ятства і зневаги до власної історії.
У 2012 році до мене завітав шкільний товариш Віктор, який на той час проживав у росії. Коли ми прогулювалися Хрещатиком, він, заглянувши до кількох кіосків «Союздруку», здивувався: «Таке враження, що я на невському проспекті санкт-петербурга, а не на київському Хрещатику — всі кіоски завалені російськими виданнями…»
Тоді, чесно кажучи, не надав особливої ваги почутому. Лише згодом зрозумів, що Віктор, як начальник відділу інформаційного забезпечення одного з регіональних управлінь фсб, добре знав, що казав. Виникає цілком закономірне запитання: чому на 21-му році існування незалежної Української держави в кіосках «Союздруку» було засилля періодики країни, яка ніколи не вирізнялася толерантністю до України? Чому видання, що фальсифікували нашу історію, розпалювали ненависть до найкращих синів і доньок України, вільно лежали на «розкладках» в підземних переходах, на станціях метрополітену? Чому цієї друкованої мерзоти «не помічали» ті, до чиєї компетенції входило не лише помічати, а й вживати відповідних заходів?
— У нас свобода слова, — сказав один із чиновників, безпосередньо причетний до вирішення проблем інформаційної безпеки і до якого я звернувся з проханням прокоментувати ситуацію, що склалася. — Всі ми хочемо жити у вільному суспільстві…
Сьогодні, на тлі російських «Іскандерів» і «Калібрів», що падають на голови українців, знущань московитів над жителями окупованих міст і сіл, депортації дітей на чужину подібні розмірковування можуть, на перший погляд, здатись дріб’язковими, а то й взагалі недоречними. Але, як на мене, перед «Іскандерами» і «Калібрами», тобто початком фізичного винищення українців, в їхніх серцях і душах почали вбивати ген українця. Адже масмедіа завжди мали і мають неабиякий вплив на переконання людей, їхню свідомість, яка, як відомо, і рухає всіма нашими вчинками. А Україна десятиліттями була завалена друкованим мотлохом сусідньої країни. Держава не те, що погано піклувалася про свою інформаційну безпеку — вона взагалі про неї не піклувалася. Для більшої переконливості пошлюся на офіційну інформацію.
З проголошенням Україною незалежності склалася парадоксальна ситуація: щороку частка українськомовної друкованої продукції скорочувалась, а ось російськомовної зростала. Якщо, скажімо, у 1990 році друкувалося понад 70 мільйонів примірників книг і брошур українською мовою, то вже наступного, 1992-го — менш ніж 45 мільйонів. З кожним роком їх кількість неухильно зменшувалась і у 2010-му на одного українця припадало менш ніж одна книга! Навіть після початку неоголошеної росією війни проти нас у 2014 році ситуація не зазнала кардинальних змін. Наприклад, якщо ви заглянете у передплатні каталоги періодичних видань на 2018 рік, то переконаєтеся, що тоді можна було передплатити 25–30 російських культурологічних видань. Ціни на них аж ніяк «не кусалися». А скільки ще розповсюджувалося іншої російської друкованої продукції, яка пропагувала «славне радянське минуле», «велич росії» та інші подібні «цінності»? На думку незалежних експертів медіаринку, росія асигнувала на прокремлівські видання 1–1,5 млрд американських доларів. Щороку. Перевагу надавали тим, що розповсюджувалися за кордоном. Серед пріоритетних країн — Україна. На першому місці, і зрозуміло чому.
Констатувати факти застосування методів так званої гібридної війни в медіапросторі можна й далі. Але справа ж не в констатації. А в тому, що Україна як держава не повинна була дивитись на ці неподобства крізь пальці. І мова зовсім не про згортання свободи слова, інших конституційних «вольностей». Свобода слова ні до чого, коли йдеться про національну безпеку Української держави і врешті-решт саме її існування.
Коли б наша держава керувалася цією тезою, то навесні 2014-го в південно-східних регіонах, насамперед на Донеччині, Луганщині, не було б стільки прихильників президента-втікача, який працював на росію. Не мали б і стільки «голубів миру», а насправді тих, хто і сьогодні виступає «за мир». З голів деяких людей, які ніколи не були в росії і не намагалися пізнати «загадкову руську душу», прочитане в тій періодиці не можуть викорінити ні обстріли, ні тисячі трун із загиблими молодими хлопцями. І як тут, скажіть, не процитувати «Воєнну доктрину російської федерації», у якій записано: «Гібридна війна — це війна, яка поєднує на різних етапах комплекс застосування як прямих, так і непрямих впливів. До останніх належать заходи з дестабілізації в політиці та економіці держав, при непрямій чи прямій воєнній підтримці… для завоювання влади потрібними політичними силами».
Саме це положення Доктрини росіяни і застосовували протягом десятиліть у Криму і на Донбасі. Адже перед тим, як на півострові з’явилися «зелені чоловічки», населення піддали «посиленій інформаційній обробці». росіяни, за словами відомого російського журналіста-опозиціонера Аркадія Бабченка, діяли за принципом «чим жахливіша брехня, тим вона ефективніша» — принципом, сформованим головним ідеологом Третього рейху Геббельсом. При цьому уміло використовували історичні, культурні чинники.
— Інформаційна війна в сучасних умовах є одним з вирішальних факторів перемоги. Особливо це важливо для України, яка веде асиметричну війну проти ядерної держави з переважаючим військовим потенціалом, — вважає Сергій Корсунський — колишній Надзвичайний і Повноважний Посол України в Японії та Туреччині. — Об’єктивні дані свідчать, що перший раунд інформаційного протистояння протягом 50 днів сьогоднішньої війни Україна виграла вчисту. Відкритість, високий професійний рівень організації інформаційної кампанії Офісом Президента, Міноборони, МЗС та українськими журналістами, готовність і вміння відстоювати нашу позицію у світових ЗМІ, активно працювати у соціальних мережах, — все це в українському «меню» виявилося значно «смачнішим», ніж нескінчена і відверта брехня кремлівської братії агітаторів і пропагандистів.
Сьогодні в жодному кіоску, у будь-якому підземному переході не побачите російських видань. На ТБ теж немає не те що кацапського каналу, а й навіть проросійського. І це не може не радувати. Але інформаційна війна проти українців триває. Насамперед у соціальних мережах, за кордоном. А це зобов’язує всіх, хто так чи інакше причетний до інформаційної безпеки України, аргументовано і переконливо спростовувати маячню московитів, розвінчувати їхні міфи про «нацистів-бандерівців».
