Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
24-річна Ірина з позивним «Примара» служить у мобільній групі медичної евакуації бригади «Любарт» 1-го корпусу «Азов» НГУ. Її робота — забирати поранених із небезпечних ділянок, стабілізувати їх у дорозі й доставляти до пунктів, де починається боротьба вже за години й дні життя.
Про історію нацгвардійки розповіли в новому випуску проєкту МВС «Герої» на сторінці НГУ.
Від театру до фронтової «швидкої»
До повномасштабного вторгнення Ірина жила в Польщі та планувала вступати на театральну режисуру. Вона вже готувалася до іспитів і збиралася повертатися в Україну. Але 24 лютого перекреслило ці плани.
«Я зрозуміла, що зараз мистецтво не є основним. Хотілося робити щось корисне», — згадує вона.
На службу Ірина потрапила в березні 2024 року. Обрала напрям, де результат вимірюється не словами, а пульсом і диханням.
Робота, де кожна помилка фатальна
Основний напрям її служби — медична евакуація. Це військова «швидка», у якій є все необхідне, щоб утримати пораненого живим до передачі медикам.
«Бувають евакуації, коли ти розумієш: якби щось не зробив — людина б загинула», — каже Ірина.
Один із таких випадків став для неї переломним. Поранений із кульовим ураженням грудної клітки, напружений пневмоторакс, геморагічний шок. На їхньому етапі — декомпресія, переливання крові, стабілізація. Саме ці дії врятували людині життя.
«Полегшення не буває. Є лише розуміння, що ти зробив усе»
Ірина зазначає: моменту, коли можна «видихнути», на медеваку не існує. Навіть після передачі пораненого лікарям немає впевненості, що небезпека минула.
Часто працювати доводиться в умовах відтермінованої евакуації — коли «золота година» недосяжна через дрони, артилерію та складну логістику. І тоді кожна хвилина в дорозі стає боротьбою за те, щоб людина дожила до операційного столу.
Місце, де вона себе знайшла
Після війни Ірина більше не планує повертатися до театру. Каже, що саме медицина стала тим, до чого вона йшла все життя.
«Мені завжди було важливо розуміти, що я справді допомагаю людям. Тут я відчуваю себе на своєму місці», — говорить «Примара».
