Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Для України досить важливо добре розуміти уроки історії Альянсу задля вибудовування майбутньої співпраці. Історія Північноатлантичного альянсу сповнена сторінок кардинальних змін, через те, що НАТО змінювалося разом зі світом. Свого часу це було падіння комунізму, коли зник ворог, який погрожував ядерною війною.
Кореспондент АрміяInform мав розмову з бригадним генералом у відставці Клаусом Віттманном, який тривалий час працював у НАТО та був серед тих, хто формував стратегічні концепції Альянсу 1991-го та 1999 року. Пропонуємо першу частину інтерв’ю про НАТО наприкінці «холодної війни», про постать Манфреда Вернера, генсека НАТО у 1988–1994 роках та як саме Іспанія стала членом Альянсу понад 40 років тому.
— Якою була атмосфера в НАТО наприкінці 1980-х років, коли відбулися карколомні геополітичні зміни, зокрема падіння комунізму?
— Наприкінці 1980-х я приїхав з Лондона, де в Міжнародному інституті стратегічних досліджень було опубліковано мою книжку про контроль над конвенційними озброєннями.
А на своїй новій роботі у відділі стратегічного планування міжнародного військового штабу НАТО я працював над дослідженням контролю над озброєннями та стратегією. Коли Берлінська стіна абсолютно несподівано і дуже швидко впала, на Різдво 1989 року, я переписав все дослідження. І написав роздуми на близько 60 сторінок про те, що означає падіння стіни для НАТО.
Це було першим подібним дослідженням. Хоча його було поширено і цитовано всюди. Генсек НАТО (Манфред Вернер) викликав мене до себе в офіс, обговорив дослідження та мої ідеї щодо майбутнього.
Однією з головних думок у книзі було те, що НАТО стільки років зосереджувалася на найгірших варіантах (загроза ядерної війни з срср. — Ред.). І тепер ми також повинні були трохи подумати про те, чи все буде добре.
Це призвело до обговорення у військовому комітеті, де було створено робочу групу з військової стратегії, керівником якої мене призначили. І там ми виконали велику частину інноваційної, конструктивної та творчої роботи. Остання була направлена на підготовку стратегічної концепції, яка була створена в міжнародному персоналі з цивільної сторони.
Але багато ідей походило від військових. Все це мало підкріпити переконання, що НАТО, навіть якщо втратить свого ворога, «залишиться актуальним для безпеки Європи та трансатлантичного регіону».
У листопаді 1991 року в Римі відбувся саміт НАТО, на якому була узгоджена та опублікована нова стратегічна концепція.
Дійсно, ми думали, що радянська загроза зменшується. Отже, стратегічна концепція була стратегією без супротивника, де говорилося, що нестабільність є головною загрозою. Деякі інші нетрадиційні загрози та ризики для безпеки залишалися.
Дійсно, ми в НАТО тоді вважали, що справи йдуть добре.
У жовтні 1990 року начальник Генерального штабу радянського союзу генерал Михаїл Моїсеєв вперше приїхав до штаб-квартири НАТО, щоб відвідати Військовий комітет. І я мав завдання скласти для голови Військового комітету найвищої ради в НАТО вітальне слово для радянського гостя. Тож така була атмосфера — надії та готовності до співпраці.
— Я хочу запитати вас про Манфреда Вернера. Ви з ним працювали. Чому він є важливою фігурою для розуміння трансатлантичної безпеки, оборонної політики Німеччини? Як було з ним працювати?
— Було досить незвично, що полковник мав тісні стосунки з генеральним секретарем НАТО, а також з головою військового комітету. Але оскільки я мав розповісти про реформу стратегії в першій ініціативі, вони мені довірилися.
Вернер уже був знайомий зі мною, тому що під час його роботи міністром оборони ФРН я мав у своєму портфоліо низку тем, які його цікавили. Наприклад, членство Іспанії в НАТО та німецько-французьке співробітництво, оборонна допомога НАТО Португалії, Туреччині, Греції тощо.
Манфред Вернер усвідомив епохальну зміну, що сталася. І він зрозумів необхідність підтримувати актуальність НАТО. Вернер відігравав активну роль у донесенні до зовнішнього світу того, що потрібно змінити та що варто зробити для цього.
Генсек НАТО також погодився з ідеєю, яку ми просували, щоб стратегічна концепція була опублікована. Попередні три стратегічні документи (1952, 1957 та 1968 років. — Ред.) були секретними. І ми сказали, що в новий час прозорість і зміцнення довіри є дуже важливими.
Було домовлено, що Стратегічну концепцію 1991 року із конфіденційним військовим додатком буде опубліковано.
За 4 тижні після саміту в Римі мене відправили з офіційною місією до москви. За містом відбувалася велика конференція в радянському стилі — 30-хвилинна презентація без обговорення, а потім наступні спікери.
Я був одним зі спікерів, і моє завдання полягало в тому, щоб представити переважно російській аудиторії нове НАТО, якому можна довіряти.
— Як у москві сприйняли цю нову відкритість НАТО?
— Я думав, що позитивно. І вони були досить відкритими. Не було відчуття, що москва хоче зберегти НАТО як ворога. Я думаю, що руку для співпраці спочатку сприйняли серйозно.
Борис Єльцин і Едуард Шеварнадзе були позитивні. Також Буш-старший, американський президент доклав зусиль, щоб продемонструвати певну повагу та розуміння проблем. Наприклад, психологічні проблеми, які могли бути в радянському союзі, пізніше в росії, яка «програла холодну війну».
Маленький анекдот. У 1990 році в Брюсселі відбулася конференція за участю багатьох міжнародних представників, а також деяких радянських генералів. У дискусії я досить невинно і спонтанно зробив дуже банальне зауваження. Сказав, що ми повинні припинити говорити про те, хто переміг у холодній війні, бо переміг справедливий розум. За кілька тижнів я був у московській сірій будівлі на воркшопі.
Я стояв у коридорі і не міг впізнати, хто до мене підходить, адже стояв проти світла у вікні. І це був радянський генерал-майор Нікіта Чалдімов, з яким я зустрічався в Брюсселі лише на короткий момент. Він узяв мене під руку і майже зі сльозами на очах нагадав мені про те невинне зауваження. радянський генерал відчув, що цим зауваженням я хотів висловити від західної сторони повагу радянській гордості. Отже, політична психологія дуже важлива.
— Як Іспанія приєдналася до НАТО? І розкажіть, будь ласка, про вашу роботу з Хав’єром Соланою.
— Після штабного навчання я два роки провів у бригадах. Потім я почав працювати в Міністерстві оборони ФРН у Бонні. Був у відділі військово-політичного управління південного регіону НАТО (Португалія, Франція, Італія, Греція, Туреччина) та Африки.
На цій посаді я також був секретарем німецько-іспанської комісії військового співробітництва. Перед навчанням Генштабу було 3 місяці курсу мовної школи. Як правило, майбутні офіцери Генштабу вдосконалювали англійську або французьку, які я вже знав.
Мене запитали, чим би я хотів займатися впродовж трьох місяців. Так я пройшов інтенсивний курс іспанської мови. І це було великим щастям, тому що як секретар я міг дуже добре скористатися новими знаннями.
Тоді, на початку 1980-х років, відбулося лише друге розширення НАТО. А саме Греція і Туреччина у 1952 році, і у 1955 році, коли Федеративна Республіка (Західна) Німеччина, яка навіть не мала армії, приєдналася до НАТО.
Розширення НАТО не було звичною справою Альянсу. Не було жодного плану дій щодо членства, ніякої підготовки тощо.
Потім відбулася спроба військового перевороту в Іспанії. Підполковник Антоніо Техеро окупував трибуну в кортесах, іспанському парламенті. Він стріляв у повітря з пістолета. Деякі з депутатів сховалися під столами, а деякі стояли прямо, як Хуарес, який пізніше став прем’єр-міністром Іспанії.
Путч було подавлено через те, що тоді зовсім молодий король Хуан Карлос I виступив з дуже енергійною телевізійною промовою. У ній монарх наказав військовим повернутися в казарми і виконувати накази політиків.
Тоді в НАТО досить швидко відбулася дискусія про те, що для стабілізації внутрішніх умов в Іспанії, НАТО готове запросити її до членства. Отже, як такої підготовки не було.
Ситуація ускладнилися, адже в Іспанії були вибори, на яких перемогла Іспанська соціалістична робітнича партія, яку очолював Феліпе Гонсалес (прем’єр-міністр Іспанії (1982–1996). — Ред.). Він хотів, щоб Іспанія вийшла з НАТО.
Завдяки Німецько-іспанській комісії за лаштунками я зробив багато, аби переконати Гонсалеса, що всередині НАТО для Іспанії буде краще, ніж за його межами.
Тоді Гонсалес призначив референдум із чотирма простими умовами. І там було позитивно проголосовано щодо членства Іспанії в НАТО.
А Солана прийшов до НАТО набагато пізніше як генеральний секретар (1995–1999), а потім був високим представником з питань політики безпеки та зовнішньої політики в Європейському Союзі (1999–2009).
Але моя коротка розмова із Соланою відбулася пізніше, коли я зустрів його разом з послом Іспанії в Німеччині. Я розповів послу про свою роль у членстві Іспанії в НАТО. Тоді я звернувся до Солани і сказав: «Пане, це було тоді, коли ви ще виступали проти НАТО».
Під час підготовки референдуму Солана, як соціалістичний політик, був категорично проти НАТО. Іноді історія іронічна.
Інтерв’ю записане в рамках UAreNATO — спільного проєкту АрміяInform, Місії України при НАТО та Центру інформації та документації НАТО в Україні про історію та сучасність відносин між Україною та Північноатлантичним альянсом.
