Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Двигун ще якийсь час погарчав зірваним голосом, а потім замовк. Зрушити з місця багатотонну машину він так і не зміг. Дроти від високовольтної лінії намертво заблокували «гусянку», танк завмер на дистанції прямого пострілу від позицій противника, і росіяни спішно «навалювали» по ньому з усіх наявних калібрів. Уламки безперестанно молотили броню, і екіпаж розумів, що до фатального влучання лишилися лічені хвилини або секунди. У задушливій напівтемряві «шістдесятчетвірки» вони дивились один одному в очі і мовчки рахували «прильоти». Страху не було, а тільки холоднокровне розуміння, що втрачати життя доведеться через безглузду випадковість.
Рекогносцировка під Дронівкою
Костянтин, командир танкової роти, вже досвідчений офіцер, але, по суті, ще юнак. Коли він розповідає про «свій» рік війни, його веселі очі дисонують із тим, про що йде мова, — жорстокі бої, фатальні втрати і важкі перемоги. Тим часом наша бесіда протікає в абсолютній гармонії із довколишнім світом — гарматно-мінометною какофонією, перемішаною із весняним щебетом лісової пташви.
— До речі, всі знають про знищення російської переправи через Сіверський Донець поблизу Білогорівки (її ще називають «другою Чорнобаївкою»), але першу спробу противника форсувати цю річку було перетворено на фіаско біля нашої Дронівки, — говорить Костянтин. — Там ми теж жорстко зустріли противника, розтрощили вщент його понтонно-мостові засоби й зірвали спробу форсувати річку.
Хвилину-другу помовчавши в задумі, він ділиться спогадами про цей бойовий епізод.
Минулої весни підрозділ Костянтина, тоді ще командира взводу, перемістили в район Сіверська, для посилення нашої смуги оборони вздовж правого берега Сіверського Дінця. На той момент війська противника вели наступ на західну частину Донбасу, уже спромоглися захопили позиції на лівому березі річки, у районі живописного Ямполя, й накопичували сильне угруповання для ще одного ривка вглиб нашої оборони. Задум ворога був доволі прогнозованим, і Сили оборони України готувалися його зірвати. Танкісти з бригади імені князя Костянтина Острозького, щойно прибувши на визначені рубежі, здійснили рекогносцировку, визначили найбільш вірогідні місця, які противник може обрати для створення переправи і форсування Сіверського Дінця. Одним з таких була прикметна низовина поблизу населеного пункту Дронівка, розташованого при впадінні Бахмутки в Сіверський Донець.
— Проводячи рекогносцировку місцевості, ми звернули увагу на цю низину, оскільки вона була досить зручною для наведення переправи через свої природні особливості. Проте ми зауважили, що на нашому березі розкидано чимало дротів від зруйнованих високовольтних ліній електропередачі, а вони ж унеможливлюють рух бронетехніки. Противник теж їх бачив і не мав би тут іти в наступ, — пояснює Костянтин. — Але якраз у цьому місці росіяни й взялися за спорудження переправи, і це, щиро кажучи, стало для нас несподіванкою.
«Каруселька» в чистому полі
Битва за плацдарм на правому берез річки розпочалася за стандартним алгоритмом: спочатку росіяни влаштували кількаденний масований артилерійський обстріл усієї ділянки фронту, одночасно зосереджуючи у ближчому тилу бойову техніку і штурмові підрозділи. Ми ж вживали належних заходів, щоб відбивати атаки. Наші бійці чітко розуміли, що з години на годину противник почне наступ, залишалося дочекатися моменту, коли стане ясно, де буде завдано головного удару.
— Від безупинної канонади вночі напередодні бою ніхто не спав, відпочивали по черзі, а десь перед світанком на зв’язок вийшов командир роти і наказав взводу висунутися на визначені позиції біля населеного пункту Дронівка, — пригадує мій співрозмовник.
Втому ніби рукою зняло, танковий взвод в один ривок, буквально за лічені секунди, вивів свої машини із укриттів і помчав на бойові позиції. На місці завдання командування було уточнено — взводу належало нівелювати спроби росіян навести понтонно-мостову переправу через Сіверський Донець.
— Ми приховано наблизилися до противника на досить близьку відстань, і зупинилися за горбочком. Я бачив у приціл, як бігала ворожа піхота, як петляли по воді катери, щось підтягуючи до понтонів, а трохи далі, в тилу, запримітив приховану техніку ворога, — пригадує ті фінальні хвилини перед жарким боєм Костянтин.
Варіантів сховатись було обмаль — на кілька кілометрів обабіч простягалася ретельно перемелена вибухами пустельна місцевість, лиш поміж посічених металом залишків дерев гострими списами вивищувалися поодинокі рештки ЛЕП.
Вибору не було, довелося битися в чистому полі. Вирішили працювати почергово, такою собі «каруселькою»: перша танкова пара, маневруючи, виходила на вогневі рубежі, вистрілювали БК й поверталися назад, їй на зміну йшла друга. Обравши зручний момент, перша пара викотила своїх «мішок» на дистанцію прямого пострілу, приблизно за 400 метрів. У такий спосіб вони ефективно били й трощили позиції, понтони та бойову техніку ворога.
— Протягом бою ми постійно перебували в русі, виїжджали танками на горб, трошки спускались вниз, і з відстані до 400 метрів вели вогонь по противнику, — розповідає про тактику того бою Костянтин. — Ворог у відповідь закидував нас «мінометкою», «Градами», сипав переносним протитанковим озброєнням… Ми бачили їх, а вони нас, але виникало враження, що ми теж стали для них несподіванкою.
Під нашим вогнем солдати противника не справлялися із завданням, вони просто гинули пачками, а поруч тонули пробиті понтони, догоряли автокрани та інша спецтехніка. За якийсь час росіяни й собі підтягнули танки, але вони не продумали маршрутів руху для них, і наші бійці зуміли влаштувати їм декілька вогневих пасток і нівелювати їхню участь у бою. Тож тоді противник ще дужче посилив артвогонь, хоч здавалося, що вже не було чого посилювати.
Загибель побратима
Бій тривав вже понад три години, «шістдесятчетвірки» крутилися, як джмелики біля вишні: виїжджали, відпрацьовували, повертались за БК. У якийсь момент одна з машин заглухла на підйомі, перетворившись на стаціонарну мішень для ворога. Двигун не заводився, а екіпаж не міг евакуюватися через щільний вогонь.
— У мене якраз закінчився БК, я відкочувався для поповнення боєприпасів, коли мій другий танк міцно «встав». Треба було якось витягувати побратимів, — пригадуючи той момент, Костянтин мимоволі хмуриться, змінюється на обличчі, стає серйознішим.
Завантажившись свіжою порцією снарядів, командирський танк невдовзі повернувся, щоб надати допомогу. За той час екіпаж виведеної із строю «шістдесятчетвірки» встигнув покинути машину й укритися в найближчому видолинку. Машина комвзводу наблизилася упритул до завмерлого на схилі Т-64… Хтось мусив ризикнути й зчепити обидва танки тросами під вогнем противника. На такий ризикований крок відважився головний сержант взводу, командир виведеної з ладу машини.
Вибігши з укриття, він встиг зчепити танки лише на один трос, коли поміж їхніми бортами впала російська міна. Її уламки увійшли сержантові в спину і завдали смертельних ран.
— Він загинув у мене на очах, але в той момент забрати його тіло не було можливості, ми повернулись за ним пізніше, — тут голос мого співрозмовника посуворішав, і якийсь час він помовчав, мабуть, пригадуючи щось про свого побратима…
Скільки секунд до смерті?
Противник вже добре пристрілявся по цьому квадрату, снаряди і міни падали буквально за кілька кроків від машин, взводний вирішив здійснити евакуацію Т-64 на одному тросі. Зламаний танк обережно зрушили з місця і потягли геть від цього пекла, а його механік і навідник, які досі перебували в укритті, застрибнули всередину вже на ходу.
Проте справа йшла не споро, хоч Костянтин і добре запам’ятав цей відтинок дороги (того дня він не раз ним їздив), але машину довелося вести заднім ходом, і це створювало труднощі.
— Я не бачив дороги, не міг нормально їхати, але виручила «пташка», з-під вогню нас виводили хлопці з аеророзвідки, коригуючи мало не кожен метр руху по маршруту, — розповідає Костянтин.
Зчіпка танків рухалася майже всліпу, потроху, але в потрібному напрямку. Аж тут трапилася халепа — танк Костянтина намотав на катки шматок високовольтного кабелю і зупинився. Костянтин добре пам’ятав, що цей шлях був чистий, жодних перешкод там не мало бути. Але сталося, як сталося, і ворог одразу ж скористався моментом та сконцентрував вогонь артилерії на знерухомлених машинах.
— Повітряна розвідка росіян уважно спостерігала за полем бою, й одразу ж помітила нашу зупинку. А далі нас буквально засипали снарядами, ми не могли навіть визирнути з машин, щоб розгледіти хоч якесь укриття, — Костянтин розповідає про цей момент бою без тіні хвилювання, але за ледь вловимими інтонаціями голосу відчувається, що він ніби ще раз його переживає. — Емоційно це був дуже складний момент, ми всі очікували смерті від останнього «прильоту», дивились один на одного і, здається, навіть прощалися поглядами… Під обстрілом багато думок в голову не приходить, спочатку я просто сидів і думав, що зараз буде кінець… Але сидіти без діла не в моїх звичках, треба було діяти. Ми почали вираховувати паузи між пакетами «прильотів», десь за 15–20 хвилин з’ясувалося, що є шанс «зловити» до 10 секунд відносної паузи.
І вони таки «зловили» свою щасливу паузу — зуміли швидко вискочити з танка, добігти до найближчої посадки, знайти і більш-менш надійне укриття. Утім, противник засік цей маневр і взявся нищити не тільки бойові машини, а й їхні екіпажі.
— Ворог нещадно прочісував вогнем посадку, у якій ми сховались. Те, що в нас влучать, було лише питанням часу. Але нас врятував снайпер, героїчний козак — нахабно, на виду у противника, підігнав до посадки легковика й вихопив з-під вогню, — говорить Костянтин. — Він їхав у конкретне пекло, де під обстрілом був кожен метр землі, але не злякався і витягнув нас із біди…
Справді важкий бій
Бій тривав ще дві доби. Противник і надалі намагався звести переправу, наші ж підрозділи — завадити цьому. Костянтин та його підлеглі сіли за штурвали інших танків і продовжували воювати. На попередні позиції вони вже не виходили і тактику бою теж змінили — тепер нищили росіян із закритих позицій.
За три доби взвод взяв з ворога хорошу плату за втрачені машини — знищив три авто з понтонами, декілька одиниць спеціальної техніки та катерів, чимало ворожої піхоти, зокрема десантників і спецпризначенців. Та найголовніший здобуток бою — противник був примушений полишити спроби форсувати Сіверський Донець на цій ділянці фронту.
— Це був насправді дуже важкий бій, мабуть, найскладніший за всю війну, але навіть у вкрай небезпечних ситуаціях мене жодного разу не покидала впевненість в тому, що ми вломимо росіянам і переможемо, — говорить Костянтин.
(Продовження читайте тут)
Фото автора
