У Чернігові оголосили вирок місцевому блогеру Григорію з ніком «Звичайний хлопець», який на своєму YouTube-каналі розповідав, як чинити опір співробітникам ТЦК. Про це йдеться у вироку…
Одним із найбільш неоднозначних напрямків діяльності Української Центральної Ради у 1917–1918 роках слушно вважають її суперечливі й непослідовні заходи у сфері військової політики. Знадобилась збройна агресія більшовицької росії проти проголошеної Третім Універсалом Української Народної Республіки, щоб діячі Центральної Ради нарешті усвідомили, що опорою державного існування є військова справа і почали звертати належну увагу на формування боєздатних збройних сил, спроможних дати відсіч нападникам.
Утім, навіть тоді значна частина тогочасних українських політиків, насамперед із соціал-демократичного табору, продовжували лишатись у полоні ідеалістичних уявлень про революційну трансформацію і демократизацію суспільства колишньої російської імперії. Вони обстоювали необхідність відмови від будь-якого постійного війська як інституту базованої на насильстві та соціально-економічній експлуатації войовничої держави. За умов же нового справедливого політичного та соціально-економічного ладу регулярна армія, на їхню думку, ставала непотрібною. Замість неї мали існувати збройні сили міліційного типу, тобто добровольчі збройні формування за територіальним принципом, які слід було створювати у разі зовнішньої загрози.
Цікавою спробою створення війська, яке формувалося б за міліційним принципом, однак мало б у своїй основі регулярне ядро з професійних військових, став «Тимчасовий закон про утворення української народної армії», ухвалений Малою Радою 16 січня (3 січня за старим стилем) 1918 року. Згідно з його положеннями, оборону Української Народної Республіки від нападу ззовні мало здійснювати народне військо (або ж народна міліція). При цьому основою для розгортання підрозділів міліційного типу повинні були стати корпуси інструкторів, сформовані у військові частини (сотні, курені, полки, дивізії та корпуси) за територіальним принципом – по губерніях та повітах.
Закон передбачав створення трьох корпусів інструкторських кадрів за різними родами військ відповідно до трьох військових округ – Київської (Київщина, Поділля, Волинь), Харківської (Харківщина, Чернігівщина, Полтавщина) та Одеської (Херсонщина, Катеринославщина і Таврія). Їхнім завданням було «служити обороні Української Народної Республіки від всякого зовнішнього нападу, а також здобутків революції від всяких спроб повернути старий лад». Одночасно інструктори мали «стати до роботи по заведенню народньої міліції в Українській Народній Республіці».
Інструктори набираються на отсих підставах: а) договор вільного найму на певний строк; б) повне удержання й платня до 100 карбованців у місяць; в) за виконання обов’язків осібна платня по штатах; г) карна відповідальність за зламання договору; д) неухильне виконання обов’язків, які будуть накладатись розпорядженнями й приписами Правительства Української Народньої Республіки; е) на всі спеціяльні посади інструкторського кадру призначення робиться військовою владою; ж) всі накази інструкторської старшини виконуються обов’язково й неухильно; з) до інструкторів приймаються громадяне України від 19 років. (З Тимчасового закону про утворення української народньої армії).
Як бачимо, інструкторів згідно із законом можна порівняти з контрактниками – вони були громадянами України і професійними військовими, які укладали на певний термін договір про службу й одержували за неї відповідне грошове забезпечення. Їхнє головне завдання полягало у здійсненні військового вишколу охочих зголоситись до служби в народному війську (народній міліції). По суті, інструкторські корпуси були ядром формування армії, яке мало існувати за штатами мирного часу. У разі потреби частини інструкторів мали стати основою для створення народної армії з попередньо навчених добровольців, яких можна назвати призовниками чи резервістами.
Цю систему комплектування війська, передбачену законом Центральної Ради про створення народної армії, цілком можна порівняти з сучасним принципом організації Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Справді, розгортання Сил ТрО за штатами мирного часу передбачає існування кістяка з 10 тис. професійних військовослужбовців. В особливий же період особовий склад Сил тероборони збільшується за рахунок призову.
Статут Осібної Армії Української Народної Республіки, Копія. 1918 року (Державний архів Черкаської області. Ф. Р-2478. Оп. 1. Спр. 6. Арк. 46)
Наступний крок у напрямку створення професійної контрактної армії Центральна Рада зробила 24 (11) лютого 1918 року, коли виконувач обовʼязків військового міністра Олександр Жуковський підписав Статут Осібної армії Української Народної Республіки. Цей документ передбачав формування збройних сил «на підставі вільного найму всіх вояків усяких ступенів і рангів». Приймали до Осібної армії виключно громадян Української Народної Республіки чоловічої статі, які досягли 18-річчя, мали відповідний фізичний розвиток і «незаплямоване, чесне ім’я громадянина», не перебували під судом і слідством. Для зарахування до Осібної армії кандидати мали написати заяву та скласти підписку про вступ.
Статут міг би стати доброю основою для формування регулярної найманої армії, однак у Центральній Раді сприймали створення Осібної армії радше як тимчасовий вимушений крок, ніж як основний шлях розбудови збройних сил УНР. У самому документі зазначалось, що створена на його основі армія існуватиме не на постійній основі, а певний обмежений період часу, й уряд матиме право розпустити її в будь-який момент, коли вважатиме це за потрібне. Щодо перспектив Осібної армії скептично висловлювався навіть сам військовий міністр Олександр Жуковський, який виступав одним із ініціаторів її створення. На урядовому засіданні 9 березня 1918 року він заявив, що не покладає на створюване військо особливих надій, хоча міністерство вимушено і провадить роботу щодо її створення.
Голова Ради Народних Міністрів пропонує пану Жуковському висловитись з приводу організації осібної армії. Пан Жуковський каже, що великої надії на осібну армію він не покладає, але зараз в Міністерстві провадиться енергійна робота з підготовлення і розроблення необхідного матеріалу. Міністр рахує, що кожна губернія зможе дати корпус вояків, таким чином, у нас складається армія [з] 8 корпусів. Далі пан Жуковський пояснює принцип заснування інструкторської школи, а також організації губерніальних комендантів і зазначає, що тільки після того, як ця робота буде зроблена, можна буде приступити до призову 19 року і гадає, що це можна буде зробити через місяць. (З протоколу засідання Ради Народних Міністрів від 9 березня 1918 року).
Основним варіантом розвитку збройних сил УНР і надалі вважалось створення міліційного війська. Статут Осібної армії передбачав, що козаки, які служать у ній, матимуть переважне право на зачислення до інструкторських корпусів народної міліції. Це переконання було настільки міцним, що проєкт наказу Військового міністерства про розформування Осібної армії був представлений на засіданні уряду вже 16 березня 1918 року. І хоча точну дату видання наказу тоді ще не визначили, саме його затвердження було вже справою вирішеною. Осібну армію УНР мали розпустити відразу після завершення військових дій, оскільки у мирний час існування в Українській Народній Республіці регулярної найманої армії вважалось недоцільним і неприйнятним.
Як бачимо, перші сторінки передісторії української контрактної армії модерної доби були написані вже за доби Центральної Ради під час Перших визвольних змагань. Попри те, що вони виявились не надто вдалими, тодішній досвід є доволі цікавим як з точки зору військової історії, так і в плані історичного уроку на майбутнє.
