Упродовж цього періоду новобранець проходить не лише фізичне тренування, а й внутрішнє становлення — вчиться діяти в колективі, працювати під тиском, приймати відповідальність і мислити як воїн….
110 років тому, 18 березня 1913 року, у Львові було засноване військове товариство «Українські Січові Стрільці», яке стало зародком формування українських національних збройних сил новітнього часу. Вперше за довгі роки бездержавності українці стали на шлях легального творення основи власного війська, покликаного вибороти та захистити самостійну українську державу.
читайте також:
Усвідомлення крайньої потреби створення національних збройних формувань задля здобуття незалежної української держави визрівало у громадсько-політичних колах Галичини поступово й упродовж доволі довгого часу від кінця ХІХ століття до передодня Першої світової війни. Джерела українських військових товариств, члени яких згодом сформували добровольчий Легіон Українських Січових Стрільців у складі збройних сил Австро-Угорщини, сягають молодіжних спортивно-патріотичних організацій «Січ», «Сокіл» та «Пласт». Ці товариства об’єднали на початку ХХ століття десятки тисяч українських юнаків та юнок.
Довший час організації мали на меті насамперед патріотичне виховання української молоді у поєднанні зі спортивною підготовкою, і не ставили завдання зі створення українських військових об’єднань. Утім, сам організаційний характер товариств, особливо «Січей», сприяв загальній мілітарній підготовці та усталенню серед памолоді переконань щодо необхідності створення національних збройних формувань. Суттєвий вплив на поширення цієї ідеї справили польський військовий рух, що набирав обертів на початку ХХ століття, а також Балканські війни 1912–1913 років, які передували Першій світовій війні.
Дозріваюча ідея вибороти українську державність силою зброї та приклад поляків вели українську молодь до створення таємних гуртків, у межах яких можна було здобувати військовий вишкіл. Перші з них виникають серед студентів та старшокласників уже на початку 1910 років, приймаючи до своїх лав як парубків, так і дівчат. Саме в одному з таких гуртків починала військову підготовку знаменита згодом Олена Степанів, яка стала хорунжою, командиром стрілецької чоти в Легіоні Українських Січових Стрільців. Про першопочатки свого військового вишколу вона згадувала так:
…мішана (хлоп’ячо-дівоча) пластова організація… вела більше військову, як пластову роботу, бо, крім в’язання вузлів, пластового ходу, сигналізації, училися ми стріляти з бравнінґа, пізнавати систему кріса — Манліхера (поки що лиш теоретично), таборувати і підходити. Вчилися ми з малих, битих на цикльостилю видань, які переводили з польської на українську мову… (Степанів Олена. Напередодні великих подій: Власні переживання і думки 1912–1914. Львів, 1930. С. 9)
Поступово військовий рух серед української молоді набирав на силі, чому неабияк посприяла Балканська війна, що вибухнула у жовтні 1912 року. Збройне протистояння на Балканах і загальна нестабільність в Європі робили дедалі виразнішим розуміння неуникненності майбутньої великої війни між Австро-Угорщиною та росією. Молодим українцям йшлося про те, яку роль вони мають відіграти у військовому конфлікті імперій і чи зможуть вибороти в горнилі війни власну українську державу.
Під впливом біжучих подій у грудні 1912 року було зроблено перші кроки до створення легальних українських стрілецьких товариств. Початком став з’їзд 7 березня 1912 року представників низки українських громадсько-політичних організацій і послів до галицького сейму, на якому розглянули питання про позицію у можливій війні між росією та Австро-Угорщиною. Ухваливши рішення підтримати Австро-Угорщину, оскільки в цій державі, на відміну від росії, українці мають політичні права, політики відкрили шлях до створення українських військових організацій за прикладом польського «Союзу стрільців».
Мусимо тямити, що гваранцією нашого істновання, пристановищем нашого повного розвою, може бути тільки держава. Щоби ж її створити — мусимо вже бути готові до бою. (Відгуки. 1913. № 2. С. 5)
Уже в середині грудня 1912 року схвальні рішення щодо створення українських стрілецьких організацій майже одночасно ухвалили кілька громадсько-політичних осередків. Серед них, зокрема, був Міжпартійний Комітет, який ухвалив рішення про розробку статуту «Українського Стрілецького Товариства». До практичного створення стрілецьких товариств відразу взялися представники молоді, які вже у січні 1913 року створили у Львові студентську стрілецьку організацію на чолі зі студентом-філософом Іваном Чмолою, який згодом стане четарем у Легіоні Січових Стрільців. Вагомим здобутком цього осередку стала не лише практична підготовка стрільців, але й видання трьох випусків часопису «Відгуки», в якому студенти пропагували ідею збройної боротьби задля здобуття української держави.
Вирішальний крок у справі легалізації українського стрілецького руху в Австро-Угорщині випало зробити Кирилові Трильовському, який стояв біля витоків «Українського січового союзу» — об’єднавчого центру товариств «Січ». Саме йому після кількох невдалих спроб вдалось нарешті добитися від влади Галицького намісництва затвердження статуту стрілецького товариства «Січові Стрільці». 18 березня 1913 року на основі цього статуту було створене перше легальне військове товариство українців «Українські Січові Стрільці». Головою (кошовим) організації обрали Володимира Старосольського, а його заступником (осавулом) став Дмитро Катамай.
…виставленнє корпусу «Українських Січових Стрільців», участь того корпусу в оружній боротьбі проти росії має для нас кольосальне значіннє. …у крівавій грі, в якій рішається доля народів Европи, ми беремо активну участь не як оруддє в чужих руках, але самі як народ даємо вислів своїй волі бути самостійним і незалежним народом…Робимо сю роботу не з якоїсь вірности, або вдячности, але з власного розуміння нашого національного інтересу. (Темницкий Володимир. Українські Січові Стрільці (Думки й уваги з приводу українського мілітарного руху). Відень, 1915. С. 13–14)
Надалі український стрілецький рух в Австро-Угорщині набирав обертів. Попри те, що його активістам не вдалось уникнути внутрішніх конфліктів, до початку Першої світової війни українці Галичини підійшли вже маючи значний організаційний та військовий досвід. Коли 6 серпня 1914 року Головна Українська Рада звернулась до галицьких українців із закликом виступити на боротьбу проти російського панування в Україні, на нього відгукнулись 28 тисяч свідомих і підготовлених добровольців. Австрійська влада дозволила сформувати стрілецьку частину чисельністю 2,5 тис. вояків — Легіон Українських Січових Стрільців, який у майбутньому став основою для створення української національної армії.
