Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
У Збройні Сили України Денис пішов за прикладом старшого брата. У навчальному центрі «Десна» хлопець обрав собі фах — механік-водій танка. Так у 2018-му кондитер за освітою, він перекваліфікувався на танкіста.
Службу Денис розпочав в окремій бригаді морської піхоти ВМС ЗС України. Разом із побратимами захищав Україну на Маріупольському напрямку. Хоча, як зазначає хлопець, серйозного бойового досвіду тоді не здобув, однак опанував свій фах на високому рівні.
— Моя основна робота — вправно вести танк під час бою в умовах постійного вогневого впливу противника, своєчасно здійснювати маневр та точно виконувати накази командира. І, звісно, стежити за технічним станом машини. Бувають випадки, коли несправності доводиться усувати прямо в бою, — розказує Денис. — Під час виконання завдань багато чого залежить від самої машини: якщо вона гарно працює, то й екіпаж влучно стріляє.
За деякий час до початку широкомасштабного вторгнення «Денчик» звільнився з армії та поїхав працювати за кордон. Звістка про початок великої війни застала хлопця в Польщі. Він одразу ж зідзвонився з братом, який також був на заробітках, і вони вирішили повертатись в Україну.
читайте також:
— Думок про те, аби заховатись за кордоном, навіть не виникало. Я дуже переживав за побратимів, які обороняли Маріуполь, душа рвалась до них. 25 лютого з братом дістались Києва. Наше рідне село в Сумській області вже окупували загарбники. Забрати військовий квиток з дому не було жодної можливості. Тож майже два тижні довелось витратити на отримання направлення до частини. Звісно, добратись до бригади морпіхів я не міг. Так потрапив у Чернігів до танкової бригади.
Під час оборони Чернігова Денис воював як піхотинець — разом із товаришами тримали позиції на околиці міста. Згодом підрозділ працював на Запорізькому напрямку. Саме там у першому ж бою машину Дениса підбили. Тоді екіпаж прикривав відхід піхотинців.
— На щастя, екіпажу вдалось врятуватись, але танк згорів. Якщо чесно, у той момент, коли відчули, що в нас прилетіло, було дуже страшно. Але на відновлення багато часу не було. Тож проаналізували цей бій, зробили висновки, як краще діяти, і вже за 10 днів виїхали на пряме наведення: працювали по ворогу, який скупчився в лісосмузі. Загалом, коли кожен член екіпажу грамотно виконує свою роботу, тоді й результат гарний. У нас саме такий екіпаж.
Після Запоріжжя танкісти билися з ворогом під Лисичанськом. Денис розповідає, що на Луганщині щодня тривали важкі бої. Екіпаж часто виїжджав на пряме наведення проти техніки та живої сили противника.
Наразі на тій ділянці фронту, де нині підрозділ тримає оборону, обстановка хоч і неспокійна, але контрольована. Усі воїни налаштовані на серйозну копітку роботу зі знищення російських окупантів. А в Дениса є й власний рахунок до ворога: він має помститись за загиблих у Маріуполі побратимів.
— Дуже багато моїх товаришів і командирів назавжди залишились у Маріуполі, дехто зараз перебуває в полоні. Я зроблю все можливе, аби довести, що їхня самопожертва була недаремною. А для цього ми маємо вигнати російську наволоч із нашої землі. І ми це обов’язково зробимо.
Фото Владислава Дем’яненка
