Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Протитанковий артилерійський дивізіон, яким командує підполковник Андрій Денисов, став найкращим серед підрозділів протитанкової артилерії Об’єднаних сил.
Сага про майстрів володіння «рапірами» та їхнього комдива
Бувалі артилеристи з числа командування ракетних військ і артилерії Об’єднаних сил говорять, що в цьому, в принципі, немає нічого дивного, адже окрема артилерійська бригада «Запорізька Січ», до складу якої входить цей дивізіон, є однією з найкращих з-поміж артбригад вітчизняного війська. Та й у цьому конкурсі від бригади брали участь три розрахунки з різними артилерійськими системами на озброєнні – МТ-12 «Рапіра», 2А65 «Мста-Б» та 2А36 «Гіацинт-Б» – і всі три вибороли перші місця серед цих систем.
Якась таємниця таки є…
У чому ж успіх гармашів-запорожців і, зокрема, підрозділу підполковника Денисова?
Насамперед, мабуть, у цьому велика заслуга все ж таки комбрига. Колишній десантник, він закрутив службу та систему бойової підготовки в бригаді так, що все, як то кажуть, «біжить-горить-літає». На змаганнях його розрахунки вирізнялися з першого ж погляду – злагодженістю своїх дій, акуратністю одностроїв, виглядом озброєння та й за іншими ознаками. І, коли на вогневі позиції мчала чергова обслуга запорожців, з групи комісії неодноразово можна було почути щось на кшталт «оці точно всіх порвуть!»
Зрозуміло, що не все залежить від волі й професіоналізму лише командира. Секрет успіху – в зусиллях усіх і кожного, командирів усіх ланок і кожного вояка окремо. Яких, звісно, гуртує комбриг.
Протитанкісти Андрія Денисова готувалися до змагань, як і побратими з інших дивізіонів, довго і ретельно.
– Ми підійшли до питання чесно, – розповідає комдив, – і відібрали до складу розрахунку не лише кращих і бувалих – дали шанс усім. Отож, тут були і хлопці, які воюють ось уже кілька років поспіль, і ті, які служать свій перший контракт.
Втім, підготовка у дивізіоні відбувається на такому рівні, що не підвели й молоді: розрахунок став найкращим.
Спадкова професія
Андрій Денисов – військовий у третьому поколінні. Дід – полковник-зв’язківець, батько – теж полковник, артилерист, командував бригадою у Ковелі. І Андрій, і його брат Сергій пішли по стопах батька, також вступивши до Сумського військового інституту ракетних військ і артилерії. І якщо брат із часом перейшов служити до військкомату (до речі, теж брав участь в АТО, і після Іловайського котла вивозив поранених і тіла загиблих, брав участь в обміні полоненими), то Андрій артилерії присвятив усе своє життя.
До бригади він прийшов лейтенантом у 2006 році. Вісім довоєнних років служив та навчався, готував підлеглих та постійно вдосконалював свій професійний рівень.
Війну зустрів командиром батареї. Спочатку його підрозділ було перекинуто в напрямку Криму – на випадок можливого прориву окупантів з анексованого півострова на материкову частину України там було зосереджено велику кількість військ, зокрема й артилерії. Андрій Володимирович згадує, як місцеві мешканці тоді й підгодовували захисників, і організовували їм лазню – вони сприймали військових як дійсно свій єдиний захист.
Потім був Ізюм.
– Їдеш у першому КамАЗі в колоні, а під колеса тобі кидаються підготовлені люди з проросійськими плакатами й лозунгами про братовбивчу війну, – пригадує офіцер.
«Фартовий»
Справжня війна для комбата та його батареї почалася під селом Довгеньке. Це був кінець травня чотирнадцятого. Тоді офіцер командував зведеною батареєю буксируваних гармат 2А65 «Мста-Б».
3 червня батарея висунулась у напрямку Семенівка – Селезнівка. Розпочиналися бої за визволення Слов’янська.
– Тоді перед нами в колоні йшли десантники, – розповідає Андрій Володимирович. – Щойно пішла їхня колона – розпочався щільний обстріл зі стрілецької зброї. Пройшла наша арта – тиша. А третю колону знову накрили. Тоді ми зрозуміли, що маємо янгола-охоронця…
Напевно, відтоді Денисова нарекли «Фартовим». І насправді – таланило дуже! Але – не завжди, настав день, коли під Дебальцевим фарт закінчився…
«Ми стільки витрачали снарядів, що нас називали «кулеметниками»
– Перший захід у Дебальцеве – спекотний літній день, – продовжує розповідь комдив. – Рили бліндажі. Ґрунт дуже складний – сланець, каміння… Екскаваторів – катма, копали вручну. Та все ж техніку й особовий склад укрили надійно.
Пізніше артилеристам дали відпочити. Вийшли до району Попасної. Втім, ненадовго… Підрозділ за тривогою підняли й відправили знову до Дебальцевого.
– 19 січня розпочався потужний обстріл із «Градів», – згадує офіцер. – Перший залп влучив у житловий сектор, були загиблі, чимало поранених. Мої хлопці надавали цивільним допомогу…
Потім розпочалися артилерійські дуелі.
– В артилерійській дуелі головне – першим відпрацювати й швидко змінити позицію. Тут справу вирішують грамотність і влучність. Одна справа – нормативи, і зовсім інша – реалії. Насправді вогневу позицію змінюєш набагато швидше: над нами майже постійно кружляли ворожі БПЛА. Тут мимоволі прискорюєшся максимально…
Вогонь артилерії ворога був різним. Бувало – влучним, траплялися недольоти-перельоти – по-всякому бувало.
Після наших артударів, ворог колонами вже не пересувався – так, ішли групами по 2-3 танки, за якими – бійців 50 піхоти. Потім командири ВОПів розповідали, що після вогню артилерії щовечора росіяни приходили з білими прапорами – забрати вбитих та поранених.
Тоді артилеристи підтримували вогнем 128-у гірсько-піхотну бригаду. «Едельвейси» називали їх «Великим братом», дуже поважали й цінували за допомогу.
Найбільш спекотна робота розпочалась у перших числах лютого. З ВОПів та вищого штабу передавали координати цілей, працювали корегувальники.
– Не повірите! Якось у Києві згодом зустрів корегувальника – знайомі ми не були, просто розговорилися, знайшли спільну тему, Дебальцеве, а потім, коли один перед одним розкрили свої позивні – здивувалися: та ми ж працювали разом! – захоплено розповідає комдив.
Робота насправді була спекотною. За день викидали з жерл гармат до 600 152-міліметрових снарядів. Часто спілкувався телефоном із командиром бази зберігання боєприпасів, яка постачала їм снаряди. Той жартома називав батарею Денисова «кулеметниками», так багато БК щодня вони витрачали.
Іноді не було можливості навіть поїсти – приймали їжу прямо на вогневих позиціях. Спали протягом двох тижнів по 2-3 години на добу, не більше. Люди були виснажені, та не скаржилися.
– Уявіть, що снаряд важить 46 кілограмів. А боєць, заряджаючий – лише 65! І ось він брав цей снаряд і закидав його у канал ствола!..
За потреби гармати розвертали на 180 і навіть на 360 градусів – вели вогонь одночасно у двох напрямках. Траплялося, виконували буквально ювелірну роботу – 500-600 метрів від наших позицій чи на такій же відстані до противника. Жодного разу по своїх не влучили!
Максимальна відстань, з якої вели прицільний вогонь – 24 кілометри. Мінімальна, зменшеним зарядом, 4 кілометри. Уважно дивилися, аби не зачепити якийсь будинок, хоча там здебільшого вже ніхто не жив…
Вихід із Дебальцевого
«Фартового» фарт полишив 14 лютого. Тоді загинуло двоє його хлопців: одного командира гармати вбило одразу, другий прикрив собою побратимів та зазнав смертельного поранення…
– Цього року, у п’яті роковини їхньої загибелі, ми з хлопцями вперше не поїхали на їхні могили, адже знову перебуваємо на Сході, – розповів офіцер. – Але після ротації ми це обов’язково виправимо!
17 лютого українські підрозділи розпочали вихід з оточеного міста. Батарея Денисова прикривала вихід.
– Разом з іншими командирами підрозділів мене викликав комбриг 128-ї бригади, визначив завдання. Я зібрав хлопців. За дві години підготувалися й висунулися з колегами – артою 128-ї. Одразу ж на виході зав’язався бій. Дорогою ми підібрали у свої машини приблизно 60 гірських піхотинців, серед яких були поранені. Хлопці надавали їм першу допомогу прямо в кузовах. Нині ці бійці живі-здорові!
Якихось 50 пекельних кілометрів колона виходила довгих 8 годин. Стрілецький бій не вщухав – били зі всіх напрямків. Стріляли по колоні й російські танки…
З тогочасного складу батареї більшість солдатів та сержантів звільнилися, та побратими підтримують стосунки, щороку зустрічаються 14 лютого на могилах загиблих бойових друзів…
