Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 30 вересня 2025 року Президент України присвоїв 42 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Хід пам’яті присвячений загиблим майданівцям Юрію Вербицькому, Михайлові Жизневському та Сергію Нігояну відбувся в центрі Києва біля Лядських воріт. Третя сотня самооборони, родини Небесної Сотні, пересічні кияни із прапорами в руках, портретами й квітами згадали всіх, хто в січні 2014-го загинув під час масових протестів.
– Людей загинуло багато в ті дні. Можна сказати, що кожен був на волосині від смерті, ось тому йдемо по місцях найзапекліших сутичок і боїв. Так у нас буде майже до кінця лютого, до дати, коли Майдан переміг, – згадує офіцер резерву ЗСУ Мирослав Гай.
На Майдан прийшли волонтери, які у 2014-му приносили теплий одяг та їжу, морально підтримували хлопців. Корінна москвичка Ніна Лєва накинула на плечі український прапор і зі сльозами на очах оповідає про січневі події.
– Приходила на Майдан, бачила ці обличчя – еліту нації. Я зустрічала письменників, журналістів, учених. Якось стояла на Віче, а за моєю спиною люди обговорювали наукову статтю. Зовсім різні – незалежно від того, у селі живуть чи в місті, це працелюбні люди, які тут підтримували все в належному порядку. Тоді був фантастичний підйом патріотичних людей. А ті хлопці, які загинули, вдивіться в їхні обличчя! – мовить пані Ніна, яка знайшла в часи Революції тут друзів і однодумців, з якими спілкується досі.
Жінка розповідає, що приходить вшанувати пам’ять героїв уже вшосте, адже події в Україні міцно згуртували справжніх прихильників української ідеї.
– У мене всі друзі патріотичні, я не сприймаю тих, хто не переживає за Україну. І не беру в друзі тих, хто пише, що йому плювати на, яка тут влада. Мої друзі – ті, хто хоче, аби успішно існувала українська незалежна держава – з вірою та мовою. Я народилася в Москві, мені важко говорити українською, але я читаю книги винятково українською, ходжу в кінотеатри і дивлюся фільми, онуків привчаю говорити українською, – ділиться сокровенним Ніна Лєва.
Боїться говорити про себе як про постраждалого учасника Революції Гідності Олеся Харитонова, яка вперше прийшла на пам’ятний хід. Під час січневих подій вона дістала поранення обох ніг.
– Пам’ятаю, 19 січня накинула на себе прапор, а на голові – каска з миски – яскраво-помаранчева. Підходжу до Майдану, у хлопців уже почали гранати газові кидати. Дивлюсь – вище внутрішні війська стоять. Я з ними привіталася, поспілкувалася, йду вниз, а граната ззаду летить, – розповідає Олеся Володимирівна.
Жінка переконана: Майдан був необхідний Україні, адже він дав надзвичайно великий поштовх для її перезавантаження і розвитку.
– Я і у 2004-му була на Майдані, привозила речі та їжу. У час Революції Гідності потрапила, немов у свою стихію, бо в атмосфері однодумців ти стаєш вільною. Тут такий дух і воля, немов усі рідні! Майдан розбудив, підняв, згуртував націю. Якби не Майдан, у нас тут була б московщина… – підсумовує Олеся Харитонова.
Фото Альони Шідерової
