Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
І насправді, − подумає пересічний читач, − що може бути спільного між цими двома на перший погляд несумісними військовими спеціальностями?
Відповідь дуже проста і статична: їх об’єднує головне призначення – захищати Вітчизну. І зовсім неважливо, який фах ти обираєш свого часу, адже врешті-решт військовий обов’язок та власне серце підкаже тобі твоє істинне місце у бойовому строю.
Так сталось і з старшиною Олександром Макухою, який близько двадцяти років тому вирішив поєднати свою долю з небом. І нехай не за штурвалом бойового літака, а за пультами радіоприладів тоді ще молодий хлопець опановував ази спеціальності військового зв’язківця у радіотехнічному батальйоні Миргородської авіаційної бригади тактичної авіації.
Вдумливий та розсудливий характер молодого фахівця, працелюбність та відповідальність стали його візитівкою у підрозділі та частині. Йому доручали найвідповідальніші завдання, до нього йшли за порадою і однолітки, і старші товариші. І для кожного у Олександра було відкрите серце, для кожного він знаходив час та можливості для допомоги. Не цурався труднощів, не шукав для себе послаблень та переваг.
У лютому 2019 року, за словами Олександра, доля зробила у його житті карколомний поворот. Саме тоді він був відряджений до 79-ї десантно-штурмової бригади та направлений на південний напрямок Донеччини протистояти російській агресії на сході країни.
– Перевчитися на гранатометника було не так важко, як усвідомити, а чи зможу я у вирішальну мить бути корисним бойовим побратимам, – пригадує Олександр Макуха. – Адже на війні не бояться або байдужі до життя, або відверті невігласи. А коли ти розумієш, що від тебе залежить доля товаришів, доля країни, страх сам по собі ховається у підсвідомості.
Того незабутнього травневого дня старшина Макуха виконував обов’язки чергового гранатометника на взводному опорному пункті. Час минав повільно, весняне сонечко та приємне шурхотіння вітру зваблювало око та серце. Пригадалось рідне село Тахтаулове, що на Полтавщині. Сама по собі прийшла думка – усе, як вдома. І тут, у Приазов’ї, і на рідній Полтавщині таке ж саме блакитне небо, зелені поля, грайливі пташині пісні. Але з єдиною різницею. Там буяє життя, а за кілька сотень метрів від спостережника – підступний ворог. Той, що життя прийшов знищити.
І наче на підтвердження цих думок під прикриттям вогню гранатометів різних типів, крупнокаліберних кулеметів та стрілецької зброї зі сторони агресора в сіру зону приховано висунулась ворожа розвідувальна диверсійна група. Старшина Макуха зорієнтувався миттєво.
Лаконічна доповідь по команді, і ще через мить зброя приведена до бою. Часу на роздуми не було, ворог не приховував своїх намірів просунутись до наших позицій і, використовуючи рельєф місцевості та раптовість, якнайменше − захопити полоненого. Підпустивши ворога ближче, Олександр відкрив прицільний вогонь на ураження у фланг наступаючим і змусив їх спочатку залягти, а через деякий час і відступити, прихопивши своїх вбитих та поранених.
Не оминув ворожого осколка і сам воїн, пораненого бійця бойові побратими оперативно доправили до шпиталю, де його було прооперовано. Саме завдяки військовим медикам старшина Макуха тепер 2 травня вважає своїм другим днем народження. А за свій мужній вчинок він був нагороджений відзнакою президента України «Захиснику України».
Повернувшись до своєї рідної авіаційної бригади, Олександр продовжує свою бойову вахту з захисту мирного неба України. Але у душі він завжди залишається у бойовому строю і бойової десантно-штурмової бригади, яка стала для воїна кузнею мужності та відваги.
