Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Тієї ночі Євген якраз перебував на службі — відповідальним офіцером у підрозділі. Коли прилетіли перші ракети, підійняв підрозділ по тривозі.
Екіпірувалися швидко, тим часом надійшла команда висуватися та займати оборонний рубіж до приходу допомоги. Зайняли позиції на Білгородському напрямку з боку Гоптівки — це пряма дорога до Харкова.
На їхній ділянці спочатку було відносно тихо, бої велись поряд. В обід на позиції, яку займав підрозділ Євгена, відбувся першій наліт авіації. О 15:10 2 літаки зайшли дуже низько, відкидалися бомбами, судячи з вирв, ФАБ-500. Але через те, що були вчасно обладнані позиції, всі хлопці залишились живі та здорові.
— До самого вечора була тиша, ми продовжували нести службу, вибирали вигідніші позиції. І о 10 годині вечора, перед зміною нашої, прибіг батько, каже: до бою, прорив колони, заходьте їй у бік. Я залишаюся на прикритті, — пригадує Євген.
Батько Євгена — полковник Олег Громадський, усе життя у строю, воював з рашистами ще в першу хвилю — у 2014-2015 роках, тож досвіду йому було не займати.
Перша в колоні йшла МТЛБ, потім 2 «Гради», і остання — машина забезпечення — ЗІЛ зі снарядами.
Євген з чотирма бійцями на бойовій бронемашині «Варта» зайшли на ворожу колону з флангу.
— Ми метрів за 50 побачили, що колона під’їжджає. Я дав команду «до машини» — напрямок стрільби. Кажу, за моєю командою відкривати вогонь. До дороги було близько 30 метрів. Перша проїжджала МТЛБ, я з РПГ-22 дав постріл, потрапив їй у бік. Вона зупинилася, почала горіти, потім став горіти боєкомплект. Колона відразу зупинилася. Я взяв наступний гранатомет і вистрілив у вантажівку, влучив у бензобак. Вона спалахнула яскравим вогнем, дуже швидко. «Гради» намагалися розвертатися. Мені водій потім підніс ще 2 гранатомети, я вистрілив у «Град», що йшов третім у колоні. Він спалахнув, — розповідає Герой.
Останній «Град» і до взводу піхоти бійці розстріляли з автоматів і кулеметів. Тим часом почав рватися боєкомплект у вантажівці, і Євген дав команду на відхід — колону було знищено. Під час відходу в темряві — близько опівночі, знайшли своїх із бригади Нацгвардії.
Тоді ж Євген довідався, що в бою загинув його батько — Олег Громадський.
Від захопленого у полон рашиста дізналися, що він з 200-ї окремої мотострілецької Печензької ордена Кутузова арктичної бригади з Мурманської області. Завдання було зухвалим — прорватися до центру Харкова, зайняти позицію на площі Свободи й вести вогонь у всіх напрямках. Але, як кажуть — не судилося. До речі, з цією бригадою в наших воїнів давні рахунки — саме окупанти з цієї частини свого часу відзначились на Луганщині, в боях поблизу 32-го блокпосту під Дебальцевим. Тож коли ЗСУ майже весь особовий склад зробили «двохсотими» — це була відплата ще й за тих, кого вони вбили 8 років тому.
У розташуванні частини Євген отримав нове завдання — висунутись в бік Чугуєва, в район Малої Рогані. Під команду отримав 20 бійців, БТР, поповнив БК і виїхав на рубіж оборони.
Зайняли рубіж у районі Рогані. Окрім взводу Євгена, інших частин не було, зв’язку з командуванням теж, радіостанції рашисти почали глушити засобами РЕБ.
— Ми зрозуміли, що тут одні, треба тримати оборону до останнього. І через деякий час вийшла на зв’язок наша бригада. Сказали: що до нас йде підкріплення: «зустрічайтеся та тримайтеся». Я зайняв вигіднішу позицію на БТР-4, мені навідник, командир екіпажу доповів, що бачить рух по полю осторонь Малої Рогані. То були вантажівка — триосник з боєприпасами тентований та БМП. Вони йшли від Малої Рогані у бік Рогані по полю прямо. Я одразу сказав: «відкривайте вогонь, війна вже почалася, наших там немає», — розповів Євген.
Першою чергою підпалили вантажівку, другою — БМП. Як згодом з’ясували, підпалена «беха» далеко не втекла — вибухнула за посадкою, від’їхавши буквально декілька метрів.
Згодом підійшли підрозділи механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка — стало трохи веселіше. Але ненадовго — почалась нова атака, цього разу з танками.
В цьому бою Євген особисто спалив 2 танки. Розповідає він про це, як про щось звичайне.
— Використав дві «Мухи» 22-і. На коротких дистанціях — саме воно. По танку між 2м і 3м катком стріляєш, там внутрішні баки. Один спалахує і все, потім йде детонація нижньої бойової кладки порохів з автомату заряджання. Так що зустріли їх вогнем та мечем, — говорить військовий.
За ті перші бої лейтенант Євген Громадський був удостоєний звання Герой України.
Сам він народився в Чугуєві у 2000 році, закінчив там школу. У школі захоплювався туризмом, альпінізмом, брав участь у боях без правил. Особливо цікавився військовою справою, бо батько та мати — військові. Так що, як кажуть, з дитинства в армії.
Тож вибір подальшого життєвого шляху був очевидний — Національна академія Національної гвардії України у Харкові. Вступив до Академії у 2017 році. Вже під час навчання почав цікавитись спеціальними дисциплінами. Випустився з Академії у липні 2021 року лейтенантом і з липня місяця проходив службу у бригаді оперативного призначення Національної гвардії України імені полковника Петра Болбочана.
Але найбільше мене вразило те, що цей юний офіцер чи не найбільше пишається тим, що за місяць боїв не втратив жодного із своїх солдат — всі живі, тільки один отримав легке поранення.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України лейтенанту Євгену Громадському присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
Слава Героям!
