«Вже сама постава генерала Грекова вказувала, що маємо перед собою вояка з крови й кости, з його бистрого зору й високого чола промовляла ініціятива, бистрий…
Кажуть, лікар має передусім любити людей, проте це, певно, не стосується бойових медиків. Їм ніколи думати про почуття й абсолютно протипоказано пропускати чужий біль крізь себе. Треба мати холодний і аналітичний розум. Чому? Тому що вони працюють не у стерильних палатах, а на полі бою, і поруч потребують допомоги не чужі люди, а побратими.
Саме так пояснює специфіку своєї роботи старший бойовий медик одного з підрозділів морської піхоти Петро на псевдо «Хімік». Він молодий, але має авторитет і серед старших досвідчених медиків, і серед командирів підрозділів, які часто запрошують саме його провести заняття з особовим складом.
Військовий родом із Краматорська. Після 9-го класу він вступив до медичного коледжу в Червоному Лимані, аби здобути професію фельдшера. На другому році навчання його рідне місто та місто, де він навчався, захопили російські терористи. Однак Петро вірив, що не надовго. Хлопець вступив до місцевої волонтерської організації і як міг намагався наблизити перемогу українських військових.
— То були важкі часи, про які не варто й згадувати, але я таки довчився й навіть вступив у 2016 році до Донецького національного медичного університету (на той час він мав декілька філіалів — я вступив у краматорський). Опановував спеціальність «Лікувальна справа» й паралельно працював у місцевій лікарні у відділенні патологій новонароджених. На жаль, у 2018 році в «нерівному бою» з мікробіологією я програв. Ну ніяк не давався мені той предмет, тож мене відрахували. Не впадаючи у відчай, я пішов до військкомату, де моя професія виявилася потрібною. Мені навіть запропонували на вибір декілька підрозділів — я обрав морську піхоту. Певно, десь глибоко всередині мене живе романтик, який тоді нашіптував про заманливі перспективи служби біля моря, — жартує «Хімік».
На військовій службі, починаючи знайомство з військовою справою, Петро дійсно потрапив у свою стихію. А ще він добрим словом згадує свого викладача з коледжу, який під час навчання багато уваги приділяв саме домедичній допомозі на полі бою. І тоді коли хтось бідкається, що інформація та знання, які отримували в навчальних закладах, лише «краплина в морі», хлопець розуміє: у нього була гарна школа.
— Планую після дембеля привезти до коледжу купу цікавинок, які зараз використовують у військовій медицині, аби студентам показали й розказали про більш сучасні способи допомоги. Все це у майбутньому обов’язково стане їм у пригоді, як свого часу мені, — говорить бойовий медик.
Щоб задовольняти свою жагу до знань, Петро додатково займається самоосвітою: шукає нові джерела інформації, вивчає їх, спілкується з людьми, які мають значний досвід у цьому питанні. Безперечно, найкращою школою стали ротації на передову.
— Узагалі нині змінився підхід до підготовки бойових медиків. Самі за себе говорять навіть терміни: раніше курси тривали від 2 до 7 днів, тепер — 2-3 місяці. Крім того, всі морпіхи без винятку проходять курс з тактичної медицини, хоч не так глибоко, як бойові медики, але цього цілком достатньо, щоб грамотно надати першу домедичну допомогу собі чи побратимові. Наприклад, у своїх хлопцях я абсолютно впевнений, — говорить «Хімік».
Звісно, бували й випадки, що не до снаги непідготовленим військовим. Якось був поранений, якого доставили геть розірваного, шкіра звисала шматками, а сам він нічого не розумів, де він і що відбувається, бо мав больовий шок.
— Тоді у КрАЗ прилетів ПТКР і потрапив у кабіну. Вижило лише двоє. Він був один з них. Ми з напарницею намагалися зробити все можливе, аби надати йому необхідну допомогу, але він весь час виривався, ускладнювало справу те, що поранений був на кілограмів 40 важчий за мене, тож справитися з ним було досить важко, а ще він мав проблеми із зором і «махався» у сліпу. Це також аж ніяк не допомагало. То була неабияка вдача, що ми його таки довезли та зробили все як слід, — згадує бойовий медик.
Те, що вдача є його супутницею, Петро зрозумів, коли одного разу, як він з напарником надавав допомогу двом важкопораненим уже в санітарному «Богдані», на повному ходу в авто раптово відчинилися задні двері. Тож якби не завчасно пристебнуті поранені та звичайне чудо, все могло б закінчитися трагічно.
А ще «Хімік» під час виїздів має два рюкзаки: один для надання домедичної допомоги, інший — медичної. Він запевняє, що бувають моменти, коли замало лише накласти джгут чи перев’язати рану й без уколів і крапельниць просто не обійтися.
— Як показує практика, наші бойові медики можуть поставити катетер у вену на повному ходу БТРа, особисто знайомий з такими, — з гордістю говорить Петро. — А взагалі за будь-яких обставин залишатися спокійним та врівноваженим. Для нас зайві почуття — це розкіш.
У майбутньому Петро хоче стати реабілітологом для військових, бо усвідомлює, що проблема з ПТСР потребуватиме втручання фахових спеціалістів. А він з його особистим досвідом точно зможе допомогти всім тим, на кому війна залишила свій слід.
