У минулому літаючі дрони успішно і не дуже використовували не лише під час ведення війн, але й у цілком мирних сферах. А часом безпілотники й поготів відігравали абсолютно…
— Ех, Льоха! Ну не могли твої «псковичі» загубитись… Кому, як не мені, знати, ми ж не один рік служили разом… — бурчав «Іванович», командир роти, коли раптом побачив знайоме з молодості обличчя російського військового в новинах…
Хоч усі контакти колишніх «товаришів по службі» давно в «чорному списку» українського ротного, те, як працює потужна російська пропаганда із пам’яті не зітреш.
— Із командиром, чиї десантники «загубились» в Україні, ми колись разом були ротними, він, як і я, був капітаном. Щоправда, він став командиром дивізії, а я – українським вояком. Це не я до них прийшов у Москву, Новосибірськ чи Омськ! Не я сказав: «Ідіть звідси, це наша земля!». Тому моя совість є чистою.
«Іванович» — чоловік досвідчений, практично все життя віддав службі у війську. Довгий час служив у Радянській армії, потім в російській, тож добре знає її «виворіт»… Звільнився ротним із Тульської повітряно-десантної дивізії у 2002-му, повісив форму на гвіздок і зажив цивільним життям на рідній Запорізькій землі. Думав, що ніколи й нізащо не повернеться на службу. Та й роки, як не крути, поступово давали про себе знати… Та у 2014-му, коли ворог зазіхнув на найцінніше, «Іванович» зрозумів, що «сили ще є!», і побіг до військкомату.
— Спочатку пішов за мобілізацією, і нічого, що на той момент уже був досить дорослим чоловіком. Навпаки, маю досвід, знання, мотивацію. Я ж не за адреналіном пішов, як багато хто з молодих хлопців, а країну захищати. І не за грошима. Бо скільки коштує готовність померти? На полі бою колишніх колег не зустрічав, адже роки не ті. Більшість однокурсників чи «однополчан» давно звільнились, постаріли… А патріотизму в Росії ніколи такого не було, як у нас, попри їхню масову пропаганду. Тому їм важко нас зрозуміти, – говорить «Іванович».
Служба за мобілізацією була, м’яко кажучи, непростою. Чого варте тільки Дебальцеве? Та, побачивши, що ворог не відходить із нашої землі, чоловік підписав контракт із окремою механізованою бригадою. Хіба всидиш на місці, коли юнаки гинуть? Цього разу служити пішов не сам, а разом із дружиною.
— Хоч на початку війни вона і відпускала шпильки на кшталт «старий ти для героїчних вчинків», нині й сама захотіла бути корисною війську. Та й син із племінником служили, – ділиться «Іванович». – Я не те, що не відмовляв сина, а й сам наполіг, для мене це обов’язковий пунктик для справжнього чоловіка. Війна навчила його воювати та подарувала справжніх братів! Такого побратимства в російському війську ніколи не бачив… Що вже казати про волонтерство? Коли на передову приїжджає тендітна львів’янка, молодша за мою дочку і привозить смаколики, щиро дякує, це дорогого варте, жодною пропагандою такого ефекту не досягнеш…
Нині «Іванович» – командир роти. Саме на його ділянці фронту кілька місяців тому відбувалось розведення військ. Тож тепер третина позиції — у зоні розмежування.
— Ми свої війська відвели й чесно дотримуємось умов перемир’я, чого не скажеш про нашого ворога. Одного разу була взагалі нечувана зухвалість! У так званій сірій зоні ми засікли два танки і дві БМП. Якби був інший час, ми б їх без уваги не залишили, а тепер нічого не вдієш… Та й окремі групи російських загарбників періодично підходять до нас, за кілька сотень метрів… Раніше було чітко – бачиш ворога – знищуєш! Тепер усе неоднозначно. З одного боку, якщо це загрожує безпеці, ми маємо право відкривати вогонь. Але ти ж ще спробуй довести небезпеку, – говорить ротний.
Досвідчений фронтовик ще довго розповідав про селища та міста, де довелось воювати, про донечку та онуків, вмотивовану молодь та тих, кого призвали «для плану», про підступного ворога… Тільки один раз за розмову у чоловіка вирвалось: «Важкувато… Не молодик вже… Але тут же додав «та сили ще є…».
