Відео про порятунок подружжя оприлюднив підрозділ Департаменту активних дій ГУР МО України KRAKEN. Валентин Андрійович із дружиною Людмилою Миколаївною 29 серпня хотіли…
Сержант Олександр кілька місяців працював на передовій позиції, а коли росіяни її виявили, вирушив до своїх через мінні поля — у російському плащі та кашкеті.
Його історію розповіли у 32-й окремій механізованій Сталевій бригаді.
45-річний Олександр — командир відділення та командир машини 9-ї механізованої роти. До повномасштабної війни працював трактористом у рідному селі на Запоріжжі.
До війська прийшов із конкретною думкою — визволяти рідний край. Але воювати довелося на Донеччині.
«Яка вже різниця. Зачистимо тут, а потім піду до себе».
Кілька місяців на «нулі»
На околицях Гришиного Олександр спостерігав за пересуванням російської техніки та піхоти й передавав інформацію своїм підрозділам.
За час роботи на позиції він особисто знищив 11 російських військових. За його коригуванням українські дрони ліквідували ще 17 окупантів, а 11 — поранили.
Також за його донесеннями знищили близько 30 російських мотоциклів. Позицію Олександр облаштовував сам.
«Треба було дивитися і доповідати про пересування техніки, живої сили. Переважно це були мотоцикли. Їх дуже багато їздить. Але завдяки нашій роботі вони не доїжджали».
Найважчими стали останні два з половиною тижні. Росіяни вирахували його позицію й пішли прямо на неї.
«Я якраз чаю заварив… З дев’ятої ранку почали штурмувати».
Олександр поранив одного зі штурмовиків. Коли росіяни відійшли, він доповів про ситуацію та отримав наказ залишити позицію. Відійшов приблизно на 150 метрів — і почув вибухи гранат там, де щойно перебував. Росіяни повернулися до покинутої позиції.
Сержант відійшов ще далі та облаштував нову схованку.
Російський плащ і кашкет — для виходу
Вивести Олександра було складно через мінні поля та постійну активність дронів. Їжу йому намагалися доставляти FPV, а для виходу чекали погоди, яка дала б шанс пройти непоміченим.
Зрештою вирішили виходити в туман.
Перед дорогою Олександр знайшов російський плащ-дощовик і кашкет та одягнув їх поверх забрудненої форми.
У бригаді його навіть підготували до можливої зустрічі з російськими військовими: підказали номери їхніх мотострілецьких полків та імена командирів, які можна було використати для легенди.
Дорогою один із росіян обігнав Олександра на мотоциклі — і приблизно за 150 метрів підірвався на міні.
Поранений почав кликати його на допомогу.
«Я йому російською відповів: „Не можу. Командир жене вперед, треба швидше“. Та й якби я підійшов, то наші б FPV нас двох там і добили б. Я бігом обійшов замінований рів — і так далі: рів, посадка, рів, посадка…»
До своїх залишалося кілька кілометрів
За виходом сержанта стежили з командного пункту. Коли до українських позицій залишалося лише кілька кілометрів, з-за кущів приблизно за десять метрів вилетів російський FPV.
Олександр уже йшов асфальтом. Побачив рівчак і пірнув туди.
Дрон вибухнув поруч.
«Уламки пішли верхом, але вибуховою хвилею мене так жбурнуло, що коліном ударився об бетон. Думав, ногу вивернув».
Далі він ішов, спираючись на автомат і знайдені дорогою палиці.
«Треба ж виходити».
Уже в медзакладі Олександру вручили відзнаку командира 32-ї бригади «Хрест воїна-лицаря». Також його подали на державну нагороду.
Сам він зараз найбільше думає не про нагороди. Його мати й сестра залишаються у прифронтовому селі на Запоріжжі. Зв’язку з ними немає ще з квітня.
«Дуже хвилююсь, що з ними, чи живі, чи цілий дім. Треба їхати у відпустку, шукати їх…»
