Сьогодні — він командир 431-й окремого батальйону безпілотних систем: зграї, яка воює за принципом «не числом, а інтелектом». АрміяInform він розповів про те, як народжується культура, в якій ніхто…
Колишній генерал російської імператорської армії Сергій Дельвіг щонайменше двічі мав нагоду зіграти доленосну роль в історії українського війська.
Саме він у червні 1919 року досягнув з представниками Польщі домовленості про так звану «лінію Дельвіга» — демаркаційну лінію між Українською Галицькою Армією та польськими військами.
Угода мала зупинити бойові дії, однак цього не сталося, бо диктатор Західно-Української Народної Республіки Євген Петрушевич не визнав її умов, а Чортківська офензива зрештою завершилась відступом УГА за Збруч.
Значно успішнішою була наступна дипломатична місія Сергія Дельвіга, завдяки якій військовикові вдалося не допустити збройного конфлікту між Українською Народною Республікою та Румунією.
Для Армії УНР, яка вже воювала на два фронти проти більшовиків та денікінців, відкриття третього фронту проти румунів могло стати фатальним. Очоливши Військову місію УНР у Румунії Сергій Дельвіг запобіг можливій швидкій катастрофі українського війська.
Про військову службу генерал-полковника Армії УНР Сергія Дельвіга та його роль у творенні модерного українського війська з нагоди 160-річчя від дня народження видатного військовика розповідає АрміяInform.
Щаблі кар’єри кадрового офіцера-артилериста
Сергій Дельвіг народився 16 липня 1866 року в москві в дворянській родині з розгалуженого баронського роду Дельвігів, який дав російській імперії кількох воєначальників і одного поета — ліцейського приятеля Алєксандра Пушкіна барона Антона Дельвіга.
Слава пов’язаного з Пушкіним відомого літератора позначилась на долі Сергія Дельвіга аж до того, що навіть Симон Петлюра при зустрічах із генералом любив цитувати вірші Пушкіна, присвячені його видатному предкові.
Попри тінь слави «парнаського брата» Пушкіна, сам Сергій Дельвіг особливого потягу до письменництва чи поетичного дару не мав, тож обрав більш звичну для багатьох представників його дворянського роду кар’єру кадрового військового.
«Царський генерал» і «москаль», який створив Штаб Армії УНР. Що ми знаємо про Володимира Сінклера
Початкову військову освіту Сергій Дельвіг здобув у 2-му московському кадетському корпусі, який закінчив 1883 року. Того ж року розпочалася його дійсна військова служба.
У 1886 році молодий дворянин закінчив за першим розрядом один із найпрестижніших військових навчальних закладів російської імперії з підготовки офіцерів-артилеристів — Михайлівське артилерійське училище і був випущений підпоручником до кінного взводу 2-ї резервної артилерійської бригади
У 1891 році, також за першим розрядом, військовий закінчив Михайлівську артилерійську академію — вищий навчальний заклад, що готував артилерійських фахівців найвищої кваліфікації для командних і викладацьких посад.
Згодом уже як фаховий артилерист Сергій Дельвіг успішно пройшов курс в Офіцерській артилерійській школі — установі підвищення кваліфікації стройових офіцерів-артилеристів.
Здобута послідовна й повна артилерійська освіта визначила подальшу спеціалізацію Сергія Дельвіга як кадрового офіцера-артилериста — фахівця з теорії та практики застосування артилерії.
Саме ця глибока фахова підготовка згодом дозволила офіцеру обіймати викладацькі посади в Офіцерській артилерійській школі та стати співавтором наукової праці з історії артилерійської підготовки офіцерських кадрів.
Від бойового офіцера до викладача артилерійської академії
Після закінчення Михайлівського артилерійського училища Сергій Дельвіг з 1886 року служив у кінному взводі 2-ї резервної артилерійської бригади, пройшовши звичайні для молодого офіцера щаблі від підпоручника до штабс-капітана.
З грудня 1891 року військовий обійняв посаду помічника штаб-офіцера, що завідував офіцерами, які навчалися у польовому відділі Офіцерської артилерійської школи, перейшовши на педагогічну роботу з підготовки артилерійських кадрів.
У 1896 році він отримав звання капітана, а у 1899 році — звання підполковника й обійняв посаду командира пішої батареї Офіцерської артилерійської школи. У 1903 році Сергія Дельвіга підвищили до звання полковника.
«Був це досвідчений кінногарматчик»: Олекса Алмазов командував зразковим артдивізіоном Армії УНР
Під час російсько-японської війни 1904–1905 років Сергій Дельвіг був відряджений до діючої армії, де зміг застосувати свої фахові знання офіцера-артилериста під час участі у бойових діях.
За бойові заслуги у 1905 році військовика нагородили орденом Святого Станіслава 2-го ступеня з мечами. Згодом, 1908 року, його відзначили золотою зброєю з написом «За хоробрість».
У 1905 році повернувся до викладання в статусі приватного викладача Михайлівської артилерійської академії, а з 1906 року Сергій Дельвіг обійняв посаду помічника начальника Офіцерської артилерійської школи.
Одним з результатів багаторічної викладацької роботи стала підготовка у співавторстві з Володимиром Сарновським узагальнюючого огляду досвіду підготовки артилерійських офіцерів наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття.
Цю працю, яка охопила чверть століття історії російської артилерії, було опубліковано 1909 року під назвою «Історичний нарис діяльності польового відділу офіцерської артилерійської школи стрільби з 1883 по 1907 рр.».
У 1909 році Сергію Дельвігу присвоїли звання генерал-майора та призначили командиром 24-ї артилерійської бригади, що дислокувалася в місті Луга. У 1912 році його нагородили орденом Святого Володимира 3-го ступеня.
«Винятково видатний високоосвічений спеціаліст техніки і тактики артилерії…»
Першу світову війну Сергій Дельвіг зустрів виконувачем обов’язків інспектора артилерії 9-го армійського корпусу та проявив себе як професійний досвідчений артилерист уже впродовж перших місяців бойових дій.
Під час Галицької битви 1914 року він особисто провів рекогносцировку австро-угорських артилерійських позицій поблизу Золочева, визначив розташування і кількість гармат противника та скоригував вогонь своїх батарей.
За цей епізод наказом від 25 вересня 1914 року його нагородили орденом Святого Георгія 4-го ступеня. У січні 1915 року військовику присвоїли звання генерал-лейтенанта, затвердивши його на займаній посаді.
Досвідчений артилерист, він брав участь у найважчих та найкривавіших битвах Великої війни на сході. Саме Сергій Дельвіг командував артилерією під час облоги фортеці Перемишль з 9 листопада 1914 до 22 березня 1915 року.
Підпорядкована йому особлива група важких гармат мала підтримувати головний удар по південно-східному сектору фортеці. Щоправда, як зауважив військовий історик Євгеній Барсуков, російське командування включно з Дельвігом не провело належного розрахунку потрібних калібрів і кількості снарядів, а окремі завдання не повністю відповідали властивостям наявних гармат.
Після взяття Перемишля військами Сергія Дельвіга було призначено 19 квітня 1915 року комендантом міста-фортеці.
Донецький бліцкриг «Українського Лева»: як Володимир Сікевич відновив синьо-жовтий прапор над Бахмутом
З червня 1915 року військовик перебував у розпорядженні головнокомандувача Південно-Західного фронту, від жовтня того ж року командував 40-м армійським корпусом, а з квітня 1916 року обійняв посаду інспектора артилерії армій Південно-Західного фронту.
На цій посаді Сергій Дельвіг став одним із керівників артилерійського забезпечення фронту та командував діями фронтової артилерії під час наступу Південно-Західного фронту влітку 1916 року, що увійшов в історію як Брусиловський прорив.
Навесні 1917 року після падіння монархії в росії генерал Сергій Дельвіг вийшов у відставку з російської армії, зарекомендувавши себе в очах сучасників як військовий фахівець найвищого ґатунку.
У праці з історії російської артилерії у 1900‒1917 роках генерал Євгеній Барсуков схарактеризував Сергія Дельвіга як «винятково видатного на той час високоосвіченого спеціаліста техніки і тактики артилерії».
«…до якого Петлюра одразу ж відчув симпатію»
На військову службу Сергій Дельвіг повернувся у листопаді 1917 року. Ймовірно, на це рішення вплинув жовтневий більшовицький переворот у Петрограді та ситуація, яка склалась під той час в Україні.
В цей час частина діячів Української Центральної Ради на тлі потенційної російської загрози почала приділяти більше уваги процесам українізації війська, які відбувалися ще з весни 1917 року.
Скоріше за все, кадровий військовик Сергій Дельвіг побачив у цьому можливість застосувати свої знання для формування професійного війська, спроможного протистояти більшовицькій загрозі.
Перший генеральний штаб українських збройних сил
Відтак з листопада 1917 року Сергій Дельвіг став начальником інспекторату артилерії Українського генерального військового штабу — центрального органу військового управління проголошеної Третім Універсалом Української Народної Республіки.
Вочевидь, саме тоді Сергій Дельвіг познайомився та заприязнився з Симоном Петлюрою, який очолював Генеральний секретаріат військових справ та опікувався формуванням Українського генерального військового штабу.
Євген Маланюк пише у спогадах про «…генерала Сергія Дельвіґа (на той час інспектора артилерії), до якого Петлюра одразу ж відчув симпатію, нерідко голосно підкреслювану (Петлюра при тім цитував вірші Пушкіна, звернені до предка Дельвіґа)».
Тісне спілкування із Симоном Петлюрою забезпечило Сергію Дельвігу посаду начальника артилерії Гайдамацького коша Слобідської України. Це одне з небагатьох боєздатних формувань тогочасного українського війська відіграло важливу роль у придушенні більшовицького повстання у Києві на початку лютого 1918 року.
Військовий міністр Української Держави Олександр Рогоза: до 165-річчя від дня народження
А після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського, як і чимало тогочасних кадрових військових колишньої російської імператорської армії на службі в українських збройних силах, Сергій Дельвіг продовжив службу в Армії Української Держави.
В цей час як фаховий офіцер-артилерист він керував організацією управління артилерією Армії Української Держави. Вочевидь, для колишнього царського генерала такий шлях був цілком природнім, адже підтримуючи владу гетьмана російські офіцери прагнули насамперед відновлення не-більшовицької російської держави.
«Лінія Дельвіга» в історії Чортківської офензиви
Коли наприкінці 1918 року владу гетьмана було повалено, Сергій Дельвіг продовжив службу у збройних силах відновленої Української Народної Республіки. В цей час він обіймав посаду головного інспектора артилерії Армії УНР.
Швидше за все, не останню роль у призначенні Сергія Дельвіга могли відіграти приязні стосунки з Симоном Петлюрою. Про високу довіру Головного отамана та Голови Директорії УНР до генерала свідчать надзвичайно відповідальні місії, які йому доручало вище військово-політичне керівництво Української Народної Республіки.
Одним із найвідоміших доручень Сергієві Дельвігу стало завдання очолити делегацію УНР на переговорах із польськими військовими на початку червня 1919 року. Тоді Директорія УНР прагнула забезпечити нейтралітет Польщі у боротьбі проти більшовиків і визначити демаркаційну лінію між польськими військами та Українською Галицькою Армією.
«Вояк з крови й кости»: генерал Олександр Греків розплатився за служіння Україні «роками неволі й втраченим здоров’ям»
Детальні відомості про перебіг переговорів, що відбувалися у Львові вже під час успішного перебігу Чортківської офензиви Української Галицької Армії, зберіг у праці «Похід Українських Армій на Київ-Одесу в 1919 році» генерал-полковник Армії УНР Микола Капустянський.
Він зазначив, що під час переговорів «поляки поставили українську делегацію в дуже важке становище. Вони її цілком ізолювали: наші делегати не мали змоги зноситися з своїм Урядом телеграфічно, та ще до того вони були відтяті від зовнішнього світу завдяки „товаришенню“ польських жандармів. Таким чином, поляки надалі позбавили нашу делегацію можливости координувати свої вимоги з ситуацією на фронті».
Це дозволило польській стороні домагатися вигідних для неї умов навіть під час успішних наступальних операцій Української Галицької Армії та поразок Війська Польського.
Переговори делегації УНР на чолі з Сергієм Дельвігом з поляками завершилися 16 червня 1919 року підписанням угоди про перемир’я. За її умовами між УГА та польськими військами встановлювалася демаркаційна лінія, яка дістала в історіографії назву «лінія Дельвіга».
«Лінія Дельвіга» мала розділяти українські та польські збройні сили по межі селище Залізці — притоці Дністра річці Серет, проходити через Тернопіль на села Острів та Літятин, далі пролягати про притоці Дністра річці Золота Липа та власне Дністру і виходити на село Незвисько на сучасній Івано-Франківщині.
Диктатор Західної області УНР Євген Петрушевич не визнав умов цього перемир’я і Чортківський наступ УГА продовжився. Однак менш ніж за два тижні польська армія перейшла в контрнаступ і всі результати попередніх успіхів галичан були втрачені.
У підсумку «лінія Дельвіга» лишилась на папері. Її не було прийнято та ратифіковано вищим військово-політичним керівництвом Західної Області Української Народної Республіки та Української Галицької Армії, яка фактично вела бойові дії.
Хоча досягнуті з поляками домовленості не мали практичних наслідків для перебігу Чортківської офензиви, сам епізод виконання відповідальної дипломатичної місії лишив помітний слід у біографії Сергія Дельвіга, засвідчивши, що кадровий військовий артилерист може бути також успішним дипломатом.
Місія Сергія Дельвіга в Румунії
Невдовзі після переговорів з поляками щодо демаркаційної лінії Сергій Дельвіг продовжив виконувати доручення Директорії в дипломатичній сфері, очоливши Військову місію УНР в Румунії.
Початковими завданнями місії було встановлення контакту з Румунським королівством з метою запобігти збройному зіткненню з румунськими збройними силами та забезпечення постачання української армії через румунську територію.
Після відступу Південної групи Армії УНР до Бессарабії частина її озброєння була конфіскована румунською стороною, тож місія добивалася повернення майна або одержання інших партій зброї.
У лютому 1920 року військову місію реорганізували у Військовий відділ (секцію) Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Румунії, загальне керівництво якою здійснював дипломат Кость Мацієвич.
Від командира корпусу до військового міністра: генерал-поручник Сергій Дядюша на службі Україні
Формально відділ мав допомагати дипломатичній місії розв’язувати військові питання, але на практиці коло його повноважень було значно ширшим. Він здійснював постачання Дієвої армії УНР та опікувався колишніми полоненими й інтернованими українцями, забезпечуючи їм тимчасове проживання, харчування, одяг і документи.
Зокрема, налагодження постачання зброї Сергій Дельвіг пропонував також здійснювати приватні закупівлі. Так, він висловив ідею продати в Бессарабії кілька вагонів цукру-сирцю і спрямувати виручені кошти на військове постачання. Згодом із Варшави повідомили про готовність уряду відрядити до Румунії двадцять вагонів цукру.
Також Військовий відділ рекрутував добровольців до українського війська. У рапорті Сергія Дельвіга від 19 червня 1920 року повідомлялося про відправку до Могилева для поповнення Дієвої армії УНР куреня чисельністю 300 вояків. Під час переговорів про переїзд «Української бригади» з табору в Німецькому Яблонному він наголошував, щоб до війська УНР відряджали лише тих, хто добровільно зголосився на службу.
Після відступу Армії УНР за Збруч військовий відділ підтримував зв’язок із повстанським рухом на півдні України. У листопаді 1920 року Сергій Дельвіг повідомляв, що в районах Бендер і Резіни зібрано близько 170 осіб, яких планували використати для дій у радянському тилу.
Він був долучений до створення в Румунії штабу антибільшовицької Південної повстанської групи під командуванням Андрія Гулого-Гуленка і коли контакт з останнім було втрачено, вимагав чітких інструкцій і визначення джерел фінансування, змінив систему зв’язку, ліквідував ненадійні зв’язкові пункти та зосередив агентів у Бєльцях.
В подальшому листом з Генерального штабу Сергію Дельвігу доручили особисто забезпечити «всю справу зв’язку з повстанцями» і дозволили покривати необхідні для цього витрати з наявних коштів.
Також Сергій Дельвіг брав участь у контактах із представниками генерала Петра Врангеля. У жовтні 1920 року Симон Петлюра надав йому й очільнику дипломатичної місії в Румунії Костю Мацієвичу повноваження вести переговори про укладення з урядом генерала Петра Врангеля воєнної конвенції за умови визнання останнім самостійності УНР та її уряду.
1921 року Дельвіга підвищили до звання генерал-полковника Армії УНР — найвищого військового звання, яке він отримав, а з лютого 1921 року він одночасно був членом Вищої військової ради УНР.
Доля та смерть політемігранта
Після припинення діяльності дипломатичної місії УНР Сергій Дельвіг залишився жити в Румунії. У 1923–1926 роках він був членом керівного комітету української еміграції в Румунії, очолював місцеве Товариство колишніх вояків Армії УНР та Українську громаду в Румунії.
Матеріальне становище генерала в еміграції було скромним. Щоб утримувати родину, він працював інженером — спочатку на металургійній фабриці братів Шіль (Frații Schiell) у Брашові, а згодом на підприємстві «Конкордія» (Întreprinderea Minieră Concordia S.A.) у місті Кодля.
«Сформував Перший український корпус»: призабутий життєпис Миколи Удовиченка
В цей час він співпрацював з військово-науковим і літературним журналом «Табор», що виходив за ініціативою Симона Петлюри й накладом Українського військово-історичного товариства в Польщі у 1923–1939 роках (з перервою в 1925–1926-му) у Каліші та Варшаві.
-
- Публікація Сергія Дельвіга в журналі «Табор» (1927. № 3. С. 66‒69)
-
- Публікація Сергія Дельвіга в журналі «Табор» (1927. № 3. С. 66‒69)
-
- Публікація Сергія Дельвіга в журналі «Табор» (1927. № 3. С. 66‒69)
-
- Публікація Сергія Дельвіга в журналі «Табор» (1927. № 3. С. 66‒69)
Відома, зокрема, його публікація «Нариси з натури», надрукована у третьому числі часопису за 1927 рік. У ній військовик наводить приклади випадків безглуздої «армійщини» з історії російської імператорської армії, з метою застерегти майбутніх творців модерного українського війська від подібних помилок:
«Ці коротенькі уривки присвячую тим, кому пощастить будувати Українську Національну Армію, кому мабуть прийдеться боротися з віковими упередженнями у військових справах і з закорінілою рутиною того недавнього часу, коли вінець навчання молодих козаків складався з масової маршировки зімкненими колонами, коли найкращі сили муштрових командирів були заняті алхімічною задачою перетворення зайвих дров у недостаючі штани; коли, відшукуючи тайну минулих побід, знайшли секрет в тім, що треба робити переходи через дротяні перешкоди, завалюючи їх трупами своєї піхоти, коли так невміло використували радіотелеграфію, що ворог одночасно з нами читав всі наші накази…».
Після нападу нацистської Німеччини на срср в ході Другої світової війни в українській колабораційній пресі з’явились повідомлення про формування в Румунії української дивізії чи українського легіону на чолі із генералом Сергієм Дельвігом.
Скоріше за все, це взяте з других рук повідомлення засновувалось на неперевіреній інформації та не відповідало дійсності. Принаймні, наразі розшукати підтверджену інформацію про створення в Румунії за часів Другої світової війни українського легіону чи дивізії під командуванням Сергія Дельвіга не вдалося.
Ймовірно, йшлося про чутки або спеціально поширене повідомлення, певним чином пов’язане зі створенням невеликого українського формування на кшталт диверсійно-розвідувальної групи в складі румунської армії.
Влітку 1941 року створення такого підрозділу ініціював полковник Армії УНР Гнат Порохівський, який очолював Союз колишніх вояків Армії УНР у Румунії та співпрацював із румунською Спеціальною службою інформації — SSI (Serviciul Special de Informații).
Ім’я 75-річного на той час Сергія Дельвіга могло з’явитися в контексті цієї історії як випадково, так і спеціально для певного інформаційного супроводу проєкту, який насправді намагалися реалізувати в Румунії.
У будь-якому разі, вже через три роки військовик дорого поплатився за таке використання свого імені. Після того, як Червона армія вступила на територію Румунії, 5 жовтня 1944 року його заарештувала радянська військова контррозвідка «Смерш».
14 листопада 1944 року військовий трибунал 2-го Українського фронту засудив Сергія Дельвіга за антирадянську збройну змову, участь у контрреволюційній організації та антирадянську агітацію та пропаганду до вищої міри покарання — розстрілу. 20 квітня 1945 року вирок було виконано — Сергія Дельвіга розстріляли в Кишиневі.
* * *
Лінія Сергія Дельвіга в історії формування модерного українського війська та боротьби за українську державність стала одним із прикладів відданого служіння кадрового військовика українському народові.
Попри походження з російської дворянської родини та військову кар’єру офіцера в російській імператорській армії, він свідомо підтримав Українську революцію та присвятив себе послідовній боротьбі за українську державність.
* * *
Під час підготовки матеріалу використано ґрунтовні статті Ігоря Срібняка та Ярослава Попенка «Діяльність Військового відділу Надзвичайного дипломатичної місії УНР у Румунії, 1920 р. (за матеріалами CAW)» (Rusin.2019. № 57. С. 157‒178) та Євгена Лизня «Місія С. Дельвіга та умови припинення військових дій із Польщею» (Вчені записки Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Серія: Історичні науки. 2020. Т. 31 (70). № 3. С. 153‒161).
