Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
У телефонах військових вона записана просто: «Василівна рішає все». І в підрозділі кажуть — це чиста правда.
Про історію Галини Кошіль розповіли у 47-й окремій інженерній бригаді Сил підтримки ЗСУ.
51-річна жінка до повномасштабної війни понад два десятиліття працювала фармацевткою. Але у 2024 році отримала повістку, пройшла підготовку в Академії сухопутних військ і потрапила до інженерної бригади.
Там вона стала заступницею командира з психологічної підтримки персоналу інженерно-саперної роти.
«Там переважно були молоді хлопці, і я думала, що вони скажуть: „Що ця бабця серед них робить? Мені ж уже під п’ятдесят…“» — згадує Галина Василівна.
Втім, дуже швидко вона стала для саперів людиною, до якої йдуть із будь-якими проблемами — від серйозних розмов до побутових дрібниць.
«Якщо треба підтримати — вона підтримає. Якщо треба насварити — насварить», — кажуть про неї побратими.
Свій позивний — «Тамада» — жінка обрала сама. Каже, на війні людям особливо потрібні тепло, гумор і позитив. Спочатку військові думали, що вона залишиться у пункті постійної дислокації, але Галина наполягла, щоб бути поруч із саперами й під час виконання завдань.
«Я хотіла їхати з ними. Виконувати свою роботу, бути поруч», — розповідає вона.
Чоловік Галини — священник, благочинний Нетішинсько-Славутського благочиння. Поки він служить Богу та людям, дружина служить Україні.
У бригаді кажуть: про себе вона говорить мало, зате годинами може розповідати про своїх військових — їхні захоплення, сім’ї, успіхи та переживання. Вона радіє весіллям і народженню дітей у побратимів, болісно переживає втрати й постійно нагадує: військові мають відчувати, що їх цінують.
«Ми повинні показувати хлопцям, що ми їх цінуємо», — каже Галина Василівна.
У 47-й бригаді додають: для багатьох родин її присутність поруч із військовими стала справжнім символом спокою та підтримки.
