Це далеко не вичерпний перелік вимог до наземних роботизованих комплексів, спроможних виконувати найрізноманітніші завдання на сучасному полі бою. Про завдання та різновиди НРК, визначальні характеристики…
Прикордонник-артилерист прикордонної комендатури швидкого реагування «Шквал» Сергій з позивним «Терен» починав з піхоти, а тепер працює в розрахунку гармати.
Розмову з бійцем оприлюднила 7 травня Державна прикордонна служба України.
Коли Сергій вперше одягнув форму прикордонника, йому було лише 19. Сьогодні йому 27. Свій бойовий досвід він здобував як піхотинець, потім були міномети — 82-мм, згодом 120 калібру, а тепер військовослужбовець працює в розрахунку гармати.
«Міномет і гармата — це різні стилі війни. Міномет стріляє в небо, щоб снаряд упав зверху, за горб чи будинок.
Гармата ж б’є по дузі. З нею безпечніше, бо можна стояти далі від противника. Але її важче маскувати — це дві тонни заліза, які треба вкопати в землю так, щоб ворог не побачив», — каже «Терен».
За роки війни він зробив сотні влучних пострілів. Хоча розрахунки мінометників та гармашів не бачать, куди б’ють снаряди, їх бачать «очі в небі».
«Керівництво хвалить, кажуть — влучно працюємо. За це ми завдячуємо нашому офіцеру. Він вчив нас виставляти все «тютелька в тютельку». Рівні, орієнтири — все має бути ідеально. Тільки так можна вижити й перемогти», — зазначає «Терен».
За кожним влучним пострілом стоїть пекельна фізична праця. Артилерія — це хвороби вух і спини.
Важкі снаряди викликають протрузії та грижі. А взимку, коли земля промерзає намертво, позицію для гармати доводиться буквально вигризати з ґрунту.
«Лопатою нічого не вкопаєш. Тільки кірками ламаєш лід і каміння, а потім руками викидаєш здорові булижники.
Три метри на п’ять — таку яму треба вирити, щоб комфортно працювати. Взимку — це найважче, бо чорна земля на снігу палиться миттєво.
Доводиться йти на хитрощі: накидати сухої трави, замітати сліди віником або чекати, поки сніг сам присипле твою роботу», — розповідає «Терен».
Найскладнішою сторінкою в біографії «Терена» став Серебрянський ліс. Місце, де дрони гудуть, як рій розлючених бджіл, а обстріли не вщухають годинами. Саме там Сергій відчув прояви панічної атаки.
Її бійці поміж собою називають просто — «панічка», та здебільшого намагаються не розповідати про такий досвід.
«У лісі я відчував себе як на долоні. Здавалося, що всі мене бачать. В один момент збилося дихання, серце почало калатати так, ніби зараз вискочить.
Хотілося просто втекти, хоча я був у безпеці. Це такий моральний злам», — згадує «Терен».
Він впевнений: тримати таке в собі — шлях до катастрофи. Завдяки розумінню командирів, підтримці побратимів та роботі з психологом він зміг повернутися до рівноваги.
«Ми ходили з психологом вулицею, просто спілкувалися. Це не як у фільмах, де ти лежиш на дивані. Це просто розмова, яка допомагає виправити твій стан.
Ніколи нічого не треба тримати в собі, бо воно накопичується, і одного разу виллється у щось набагато гірше», — зазначає «Терен».
Його найбільша опора — дружина. Їхнє весілля було швидким. Планували велике свято, але надійшло бойове розпорядження.
Десять днів відпустки, розпис у цивільному одязі з українськими мотивами, коротка фотосесія — і Сергій знову поїхав на Сіверський напрямок із застереженням від дружини не голити бороду: «Тобі так личить, не голи!».
Нині Сергій вкотре працює на бойових. Для нього служба — це вже не контракт. Це і є саме життя.
Як повідомляла АрміяInform, прикордонник на псевдо «Халк» починав службу помічником гранатометника, однак найбільше його тягнуло до техніки.
